Вінець Життя - страница 2

– Якщо вам щось потрібно, тільки скажіть, – сказав я.

Вона поглянула на мене, посміхнулася та знову повернулася до старої друкарської машинки. Почала торкатися клавіш та спробувала надрукувати якийсь текст. Дивлячись на її довгі, тонкі пальці та плавні рухи, я думав про те, що, можливо, вона піаністка. З перших спроб я намагався розгадати її натуру. Вона знову повернулася та повільно почала рухатися до мене. Я піднявся з-за каси та застиг на місці, не вірячи своїм очам. Вона була незвичайна. Блакитні очі, наче відображення ясного неба, доповнювали її витончене обличчя, прикрашене тонким носиком та красивими скулами. Її підборіддя було загострене, наче у грецької богині, а кожен її рух здавався танцем на лезі ножа. Її вузькі плечі та витончені, наче розкішні квіти, ноги, говорили про бездоганну фігуру. Невеликі груди, тонка талія, акуратні та не широкі стегна. Ні, вона не виглядала наче хвора на дистрофію, вона просто була стрункою і це їй пасувало. Але найдивовижніше було те, що в її очах була така сила та енергія, що я відчував як моє серце починає битися швидше. Я намагався затримати свій погляд, але було важко – її чарівність наче мала магічну силу. Вона підійшла. Повільно моргаючи, вона, злегка завищенним голосом, говорить мені:

– Я тут вперше, розкажіть, що у вас є? – незнайомка.

Не в стані зібрати себе до купи, я розгубився та перепитав її, що саме вона хотіла, і коли знову почув запитання, я вийшов з-за каси та почав показувати їй все, що у нас було. Вона цікавилася кожним предметом, та здається, їй потрібно було дізнатися щось інше. Щоб отримати перевагу в розмові, я різко спитав:

– Що вам тут потрібно? – я.

Вона здивувалася. Але, видихнувши, відповіла:

– Напевно… Ви. – незнайомка.

І вже тут здивувався я. Мій розгублений погляд, як здавалося у той момент мені, можна було роздивитися з інших планет та всесвітів. Я ковтнув повітря та перепитав:

– Я? – я.

– Так, ви. – незнайомка.

– Чому саме я? – я.

– Ну, ви перший у цьому місті, хто не почав мені грубити з перших секунд. Ви, певно, як і я, не з цих країв. – незнайомка.

– Так. – я.

– Ви звідки? – незнайомка

– Кроменвілль, а ви? – я.

– Борнвудс. – незнайомка

– Так ми сусіди, дивовижно. Що ви забули у цій дирі? – я.

– Напевно, те ж саме, що і ви. – незнайомка.

– Ви втекли від батьків, щоб почати нове, доросле життя і тепер не знаєте що робити? – я.

– Гарний жарт, але ні, я подорожую і це перше місце, де я вирішила затриматися. – незнайомка.

– Але чому ви обрали саме Дробайл? – я.

– Це найближче місто від мого минулого місця перебування. – незнайомка.

– Цікаво. – я.

У цей момент я зрозумів, що якщо зараз не покличу її на побачення, я втрачу її назавжди.

– А чи не хотіли б ви сьогодні провести вечір у моїй компанії? – я.

– Ага, – відповіла вона, простягаючи руку до книги на верхній полиці. – незнайомка.

– Давайте о 5-ій вечора на цьому ж місці, я як раз зачинятимусь. Тут поруч є заклад з цікавою назвою, там і проведемо час. – я.

– Чудово, – відповіла вона та простягнула мені книгу заклять старих відьом.

Я підходжу до каси, пробиваю чек та озвучую суму. Вона повернулася, простягла мені купюри та вимовила ті слова, які змусили моє серце завмерти: "Решта не треба, вечеря за ваш рахунок". Вона забрала книгу та швидко пішла, залишаючи після себе ніжний аромат квітів.

Я залишився сидіти на стільці, вдихаючи цей запах і занурюючись у роздуми про те, що це все може означати. Моє сердце швидко калатало, і я відчував, що ця незвичайна подія – знак долі. Як сором'язливий хлопець, я не міг відігнати від себе думки про ту прекрасну дівчину, яка так безтурботно проникла у моє серце. Аж раптом мої роздуми перервав старий Джо зі словами про те, що потрібно сходити за газетами. Я ще не встиг вийти за поріг, коли побачив стареньку жіночку, Джо розповідав, що вона часто буває тут, але чомусь сьогодні вона навіть не спромоглася увійти та, як завжди, подивитися на предмети у нашій крамниці. Коли я підійшов до неї, щоб запитати, вона повернулася і різко схопила мою руку. Я відчув як моє серце завмерло від її слів: "Їдь звідси. Тобі тут не місце. Ти ще молодий, у тебе все життя попереду. Їдь". Я не міг зрозуміти чому вона так дивно поводиться зі мною, але вона вже почала віддалятися, лишивши мене можливості поставити питання. Я залишився стояти на місці, намагаючись розшифрувати її слова. Що вона хотіла мені цим сказати? Що тут відбувається? Я вирішив швидко перебігти дорогу, щоб забрати газету старого Джо, але ледь не поплатився за свій поспіх. Мене майже сбила машина.