– Я, звісно, радий за тебе, малий, але будь обережним. – сказав насторожливо Джо.
– Чому? Що не так? – я.
– Дівчата бувають дуже підступними. – посміхаючись сказав Джо.
– Я ж лишень покликав її на побачення. – розгублено відповів я.
– Та будь впевненішим, хлопче. Я тебе за вус воджу. Бажаю гарно провести час. – Джо.
– Старий гуморист, дякую. – ніяково відповів я.
Пройшов певний час і ось вже підкрався момент, коли треба виходити на зустріч, старий Джо спустився вниз, дав мені в руки коробку та сказав:
– Відкрий її лише тоді, коли ви сидітимете за столом у барі, а до того моменту навіть не думай її торкатися.
Я взяв коробку, вдягнув куртку та вийшов з крамниці. Я почав думати, що, напевно, вона пошуткувала, коли погодилася на побачення. Скоріш за все, це був просто жарт, подумав я. Запалив цигарку, опустив погляд та спершись об стіну, я чекав. Можливо, все ж таки прийде.
Пройшло вже 10 хвилин, але її все ще не було. Так, вона не прийде, це точно. Як і завжди, це було несерйозно, але навіщо вона залишила мені чайові? Я дістаю купюру з кишені та бачу текст: "Зустрінемося о 17:30 у парку, що розташований у центрі. Сподіваюся, ти здогадаєшся, що треба подивитися на купюру у цей день, бо я люблю загадки". І я зірвався з місця. Я перетнув проїжджу частину, незважаючи на правила дорожнього руху і навіть не замислюючись над тим, що просто зараз мене може збити машина, я заскочив у трамвай. Їду, спостерігаю що відбувається навколо та думаю, куди ж вони всі йдуть? Жінка у коричневому довгому пальто поверх сорочки та довгої сірої спідниці, в неї кучеряве довге волосся, вузькі очі, довгий і тонкий ніс, маленькі акуратні губи, такі, наче вона працює вчителькою у школі. Прямує, як мені здається, додому та намагається донести 4 важкі пакети в обох руках. Двійко чоловіків у темно-сірих костюмах та капелюхах сваряться та розводять руками так, ніби вони справжні італійці. Діти втікають стрімголов від поліцейського. А інші чоловіки у костюмах палять цигарки у кріслах ресторану та вирішують справи бізнесу, один з них настільки великий, що, здається, якщо він не наїсться, він відгризе руку офіцианту.
Навколо метушня. Так цікаво, що в моєму місті навіть приблизно такого не було. У нас все завжди було спокійно, ніяких божевільних ситуацій, усі знають один одного, ніхто нікуди не поспішає. Цікаве місто, здається, я тут затримаюсь. Відчинивши вікно і поглянувши у нього, я відчув на обличчі прохолодний вітерець. Волосся на голові почало розвіюватися назад, сльози на очах від вітру та, звичайно, дивовижне відчуття свободи. Мені здається, пронеслося у моїй голові, приємний вечір у вікні завжди наповнює якоюсь свободою, чимось приємним та легким, він викликає думки, що ти завжди можеш опинитися там, де тобі легше, ніж тут. Але коли вона встигла написати мені записку на купюрі? Здогадка лише була в тому, що коли я пробивав в касі чек, вона встигла написати.
Мої роздуми зупинили слова із гучномовця про те, що я вже під'їжджаю до потрібної станції. Виходжу біля парку та бачу, що вона там, чекає та посміхається. Я завмер, може вона посміхається не мені? Вона махнула рукою, я озирнувся навколо, чи дійсно вона подає знак мені. І справді, дивно, такого в мене ще не було. Я підійшов, привітався, і ми почали йти разом у бік місця нашого побачення.
– Куди ми йдемо? – питає вона.
– Зараз покажу, про це мені розповів старий Джо, він дав мені цю коробку, сказав, щоб я відкрив її лише тоді, коли ми сядемо у тому місці.
