Володимир Мономах - страница 10

Церковне будівництво Мономах розгорнув і у своїх північно-східних волостях – у Заліссі. Разом із Єфремом на початку 90-х років ХІ ст. він збудував у Суздалі Успенський храм і єпископський двір[44]. Не забув і про Смоленськ, до якого часто навідувався і боронив від Давида Святославича, який ласився на нього.

Це місто було миле серцю Мономаха. 1101 року він розпочав тут будівництво Успенського собору. Тут померла його перша дружина Гіта Гаральдівна. Саме Мономаху та його синам і онукам північно-східна Русь зобов’язана своїм процвітанням. Цей суворий Заліський край, колонізований вихідцями із Придніпров’я вони не без успіху намагалися перетворити на дзеркальний відбиток Русі Київської.

В топоніміці Владимиро-Суздальщини й досі збереглися київські й переяславські назви річок, такі як: Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж. На тамтешніх берегах постали двійники Переяслава Руського – Переяславль Заліський та Переяславль Рязанський[45]. Прикметно, що і стольний град Залісся, сиріч Трансільванії, був збудований Мономахом й названий на його честь Володимиром (нині Владімір).

Проте правляча еліта Київської Русі не здогадувалася про згубні для долі київського центру далекосяжні наслідки такої топонімічної, сказати б, політики. В європейській історії було чимало випадків коли колонії вивищувалися над метрополією. Наприклад, Сицилія і Південна Італія, за спостереженням Нормана Дейвіса, розвинули такі самі взаємини з грецьким материком, які потім Америка розвинула з Європою. Так само як Сиракузи були для Афін тим, чим Нью-Йорк став згодом для Лондона[46]. Колоніальна Московія – далека околиця Київської держава, прибравши згодом до своїх загребущих рук землі північно-східної Русі поступово стала вивищуватися над київською метрополією.

У Переяславі з найбільшою повнотою розкрилися організаторські та воєнні здібності героя нашої розповіді. Зичливі до дому Мономахів літописці змальовують яскраву постать полководця, який завдав рішучих ударів половецьким ордам, що тоді непокоїли Київську Русь частими розбійницькими нападами на її землі. Особливо успішними були його походи вглиб Половецького поля в 1103-му, 1109–1111 роках.

Описи цих походів у літописних джерелах сповнені подзвіну воїнської слави Мономаха, його справжніх чи мнимих переживань за долю рідної землі. Наприклад, під 1103 роком міститься така, сповнена щирої симпатії до Мономаха розповідь: «Вложив Бог у серце руським князям, Святополку і Володимиру, добрий намір, і зібралися вони радитись на озері Долобську. І сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною та водному шатрі, і стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглядаєте, що стан смерд орати, а половчин, приїхавши ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, і сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро робиш Руській землі»[47].

Об’єднані загони руських князів рушили на конях і човнах і прибули у безмежні Половецькі степи, що простяглися нижче Дніпровських порогів. Половці згуртувалися у великі полки, яких й не окинути було оком. Та руси не злякалися й стали супроти них до бою: «і великий Бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них». Битва закінчилася повною поразкою половців. У тому бою було вбито двадцять половецьких ханів, здобуто чимало трофеїв. Військо повернулося до рідних домівок «із полоном великим, і зі славою, і з пор бідою великою».