Володимир Мономах - страница 3

Слідом за Волинню вони прилучили до своїх володінь і Галичину, вигнавши звідти свого небожа Ростислава – сина Володимира Ярославича. Невдовзі Ярославичі виступили війною на Полоцьке князівство: «Ярославичі ж троє, – Ізяслав, Святослав, Всеволод, – зібравши воїв, рушили на Всеслава»[20]. Холодної зимової днини 1067 року Ярославичі заволоділи Мінськом, а з настанням весни виграли вирішальну битву з військами Всеслава Полоцького. Потому вони, «цілувавши хрест чесний» підступно заманили Всеслава до себе на переговори, кажучи йому: «Прийди до нас, а ми не вчинемо тобі зла».

Той, сподіваючись на хресне цілування, переїхав на човні через Дніпро, на березі якого Ярославичі розіпнули свої шатри. Та брати не дотрималися хрестоцілувальної обітниці і полонили його при вході до Ізяславого шатра: «І коли Ізяслав попереду йшов у шатро, а Всеслав за ним ішов, – тут і схопили вони Всеслава… переступивши хреста. Ізяслав тоді привів Всеслава до Києва, і всадили його в поруб (до в’язниці – В. Р.) із двома синами»[21]. Таким чином і Полоцьке князівство стало здобутком Ярославичів.

Їхня спільна, злагоджена діяльність дає змогу твердити, що вона була оперта на якусь домовленість (ряд) між старшими Ярославовими синами. Цей політичний союз прийнято називати в науковій літературі «триумвіратом Ярославичів». Рівність кожного із його членів в очах тогочасної спільноти була санкціонована Церквою.

У 60-х роках ХІ ст. поряд з Київською митрополією зі згоди Константинопольського патріархату з’являються титулярні (сан титулярного єпископа був персональною відзнакою, а не церковно-адміністративною посадою) митрополичі кафедри в Чернігові та Переяславі[22]. Церковне вивищення тамтешніх єпископій відповідало політичній системі володарювання старших Ярославичів. Щойно тріумвірат припинив своє існування юрисдикція Київської митрополії була знову поширена на всю Київську Русь. Останньою спільною акцією Ярославичів стало перенесення мощів Бориса і Гліба в нову церкву у Вишгороді.

Ярославичі до часу зберігали хистку політичну рівновагу. Та помалу поміж ними визрівали суперечності, які неминуче мали вилитися у відверту конфронтацію. Першопоштовхом до руйнування триумвірату стала ганебна поразка Ярославичів у бойовищі з половцями на річці Альті поблизу Переяслава у 1068 році.

Відмовивши «людям київським», які хотіли ще битися з половцями, у видачі їм зброї й коней, Ізяслав викликав роздратовування народу. У місті ширилося невдоволення, що й змусило Ізяслава податися геть із міста. Тим часом люди кинулися грабувати княжий двір. Вони проголосили своїм князем визволеного із в’язниці Всеслава.

Та тріумф останнього був недовгим. Коли весною 1069 року Ізяслав Ярославич разом зі своїм тестем – польським королем Болеславом Хоробрим наблизився до Києва, той не став випробовувати долю і поночі втік із табору готових до битви киян.

Коли люди дізнались про втечу Всеслава, то повернулися до Києва і скликали віче. Порадившись, вони «послали послів до Святослава і Всеволода, говорячи: «Зло ми ото вчинили єсмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде він на нас зелю Лядську. Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушити в Грецьку землю».

Дослухавшись до цих слів, Ізяслав залишив основні сили поляків разом із Болеславом і, «небагато ляхів взявши із собою», рушив на Київ. Поперед себе він відправив свого сина Мстислава, який увійшовши до міста вчинив розправу над прихильниками Всеслава: «І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були із поруба Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання»