Зеров. Поховальний промовець - страница 4



– Геста не така вже й стара, – мовила тонкогуба.

Соля лишила вираз обличчя незмінним. Подумки вилаяла себе: забула, з ким має справу, дозволила собі думати надто голосно. Побачила, як тонкі вуста затремтіли, приховавши посмішку. Змусила себе мовчати. Хай це рафіноване міське стерво починає розмову.

– Як забажаєш, – мовила жінка, – мене звуть Вікторія Ленартович. Однак цілком задовольнить «пані Вікторія».


Соля ніколи не розуміла, нащо взагалі ті Наставниці. Охороняти Перехресника все одно не допоможуть, то на біса здалися?

«Дурні питання не потребують відповідей» – говорила їй Геста, слідкуючи, аби Соля продовжувала вишивати. Отож, лекція про Наставниць запам’яталась дівчині тим, що була такою ж марудною, як оте штрикання голкою в полотно.

Перша ж зустріч із Києвом запам’яталась запахами. Солодким бузковим, терпким кавовим, і трояндово-насиченим неймовірно інтимним ароматом парфумів пані Вікторії. Останній аромат постійно змінювався, був то ледь відчутним, свіжим і грайливим, то сповнював собою все довкола, відвойовував територію аж до в’язкої блакиті неба, змушував Солю тонути в собі, але й прагнути повного занурення.

Коні несли їх далі, вглиб міста, минаючи церкви в коронах сліпучих куполів і сади, якими розкошував Київ.

– Подобається? – запитання змусило виринути Солю з глибини вражень і відчуттів.

Зрозуміла, що обличчя палає захватом, відповіла:

– Троянда – не надто, а місто гарне. Стара Геста називала його святим.

– Стара Геста непогано іронізує, як має настрій. Кажуть, у Києві є будинки, цегла яких почервоніла від сорому. Місто розпусти.

Помовчала і додала:

– А щодо троянди – це квітка королів.

Соля знизала плечима.

– Я чула, російські офіцери дарують троянди повіям. Оберемками.

– Дарують, – погодилась пані Вікторія, – але ж ніхто не називає королів чи їхні квіти святими.

Соля замовкла. Решту шляху дивилась в усі боки, збайдужівши до того, яке враження справить на пані Вікторію. Жінка їй відверто не подобалась, було незатишно від самої думки, що ця трояндова королева буде її Наставницею.

Місто ж лукаво всміхалось вивісками магазинчиків і кав’ярень, посилало повітряні поцілунки сонячних зайців від скелець окулярів і моноклів перехожих, блимало вітринами і прикрасами, квітами і широкими усмішками військових, рум’янцем на щоках гімназистів і червоним носами двірників та службовців. Обіцяло Солі розваги. Дихало життям і красою, молодістю і легкістю, іронічно поєднуючи на вулицях в полі її зору квіткарок і черниць, поважних професорів і волоцюг, метких журналістів і роз- важливих сивочубих селян. До різномаїття запахів додався стійкий аромат спецій, а коли пані Вікторія відточеним жестом узяла з рук хлопчака, що спинився поряд із фаетоном, газету, Соля на повні груди вдихнула аромат паперу і друкарської фарби.

Фаетон зупинився біля будинку в затінку дерев, краєм ока відзначила адресу – Паньківська, 7. Слухняно узяла газету з рук пані, поки та, граційно спираючись на руку візника, спускалась благенькими сходинками на землю. Зупинила погляд на ніжному букетику квітів, що прикрашав капелюшок Наставниці.

– Вони не справжні, – почула саркастичне зауваження і здивувалась – ніжні пелюстки вигравали на сонці, наче живі.

– Дуже гарні, – врешті спромоглась на комплімент і побачила щиру усмішку пані, що була їй відповіддю.

Скромна вивіска інформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».