Автобус зупинився в одному з міст на двадцятихвилинну зупинку, і Діма, як завжди, вийшов з нього взяти собі стаканчик кави і покурити. Разом з тим, він дістав із кишені телефон і набрав в ньому повідомлення своєму найкращому другові й за сумісництвом однокурснику Василю. У відправленому повідомленні було вказано час прибуття на автовокзал міста Донецьк, де й навчався Дмитро. Василь завжди просив, щоб той повідомляв йому про час свого приїзду – він і сумку допоможе донести, вони і поговорять про все, що сталося на минулих вихідних, і, може, по дорозі ще заскочать до якогось магазину і візьмуть собі по пляшці пива, щоб розмова йшла краще. Юнак знав, що приїде ще до полудня, але, незважаючи на це, він розумів також, що до свого гуртожитку, який знаходився всього в парі кілометрів, він навряд чи добереться раніше п'ятої або шостої години вечора – стільки цікавого потрібно було розповісти, стільки обговорити. Та й не настільки, в кінцевому рахунку, іспит був важливою справою, щоб через нього цілий день витратити на нудну підготовку.
Лізі ж, як і обіцяв, хлопець вирішив зателефонувати тільки по приїзду в місто, щоб не будити її завчасно.
Решту кілька годин Діма провів в напівдрімоті, як би досипляючи свій поганий нічний сон.
– Хлопче! Хлопче! Прокидайся, приїхали, – над Дімою стояв водій автобуса, намагаючись його розбудити.
– Так-так-так, дякую. Задрімав я щось, – промимрив Діма, ще не прокинувшись, і рушив до виходу. Потім забрав свою сумку з багажного відділення, зупинився закурити і зателефонувати своїй коханій. Але телефону його рука в кишені не знайшла.
Поклавши цигарку назад до пачки, парубок швидко перевірив інші кишені, а й там його не було. Хлопець нервував, бо ж сьогодні телефон був для нього всім.
– Зачекайте, стривайте! – кричав Діма слідом від'їжджаючому автобусу. Той через кілька секунд зупинився, і його пасажирська двері відчинилися.
– Забув що, хлопче? – спокійним голосом запитав водій.
– Так, телефон. Він випав, напевно, – юнак мріяв, щоб його телефон насправді випав, тоді як логіка говорила йому про інше – його мобільний найімовірніше перебував уже в чужій кишені.
– Ну, що, гляньмо, може, він ще й тут.
І Діма з водієм, який також зайшов до салону, почали нишпорити, шукаючи телефон на підлозі, адже якби він дійсно впав, то зараз міг би закотитись куди завгодно.
– Ти хоч номер свій пам'ятаєш-то? – запитав водій. Він уже, напевно, не раз зіштовхувався з подібними ситуаціями і точно знав, як швидше вирішити проблему, що склалася.
– Так, звичайно, – сказав Діма і продиктував водієві свій номер, який той відразу ж набрав. Пішли гудки і вже через секунду хлопець зміг з полегшенням зітхнути – зазвучала знайома мелодія. Йдучи на звук, він за лічені секунди зміг дістати свій мобільний, що забився в кут під заднім сидінням та лежав екраном угору.
– Дякую, дуже дякую. Ви просто врятували мені життя, – відразу подякував Діма водієві за допомогу.
– Та нема за що. Я тобі взагалі що скажу: тобі дуже пощастило, що він отак забився, і що тобі ніхто не подзвонив за весь цей час, а то навряд чи ми б його тепер знайшли, – спокійно відповів водій і направився до виходу.
– Ще раз дякую! – не переставав говорити слова ввічливості Діма.
– Та, добре-добре тобі, не треба подяк, – відразу відмахнувся від нього водій. – Просто на майбутнє будь акуратнішим та слідкуй за речами, бо сьогодні пощастило, а завтра – хтозна.
