– Викладач? Ти ж ніби на вокзалі зараз, – по голосу було чути, що дівчина йому не повірила, але зворотного шляху вже не було.
– Так, звісно, на вокзалі. Я і сам здивувався, але ти ж знаєш, як воно буває. Гаразд, як звільнюся, я тебе відразу ж наберу. Цілую.
– Ну, добре, цілую.
Поклавши слухавку, Діма пішов до найближчої вільної лавки, але не встиг він зробити й кількох кроків, як телефон знову подзвонив. – Це ще хто? – неголосно вимовим парубок. Це був Василь.
– Привіт, Дімон! Ти вже добрався?
– Так, тільки нащо так кричати, як ненормальний? – голова у Діми все ще боліла, а тут ще й друг загорлав в мікрофон свого мобільного. «І це хто іще з нас ненормальний?» – промайнула в голові думка.
– А ти хіба не радий мене чути?
– Та ні, не подумай, радий. Просто голова болить дуже. Давай, ти підходь, а я тебе тут, на платформі, почекаю.
– Окей. Стій, де стоїш. Зараз буду, – сказав Вася і скинув виклик.
Дмитро тим часом дійшов до лавки і сів на неї. У його голові в ті хвилини крутилася лише одна думка: «Тільки б Вася прихопив із собою пиво, як і того разу». І вже трохи пізніше хлопець почав розуміти, що ніякого того разу не було. Але звідки ж тоді, питається, у нього взялося похмілля? Ця задача залишалася без відповіді, як би не старався вирішити її юнак, очікуючи друга.
А ось вже й веселе обличчя Василя, що пливло до нього назустріч в натовпі перехожих. Обнявшись при зустрічі, Вася сказав те, чого Діма найменше очікував:
– Ну, от тебе і запах. Коли ти вже встиг випити? Або це ще залишки вчорашнього?
– Повір, це довга історія. А ти пива, випадково, з собою не брав? А то голова так болить, що зараз, певно, вибухне.
– Звичайно, взяв.
– Давай тоді спершу темне.
– А звідки ти знаєш, що я купував темне пиво? – здивувався Василь.
– Інтуїція, та й я ж тебе сто років уже знаю. Мене тобі вже нічим не здивувати, – відповів Діма. Хоча насправді він чомусь був абсолютно впевнений в тому, що його друг цього разу візьме точно таке ж пиво, а може, навіть те саме, як і вчора, або вірніше, сьогодні уві сні. Але на повірку виявилося, що лише одна пляшка збіглася. Саме та, яку він вгадав.
– Що ж, розповідай, що там у тебе за історія.
Зробивши кілька ковтків прохолодного пива, Діма почав розповідати все, що відбувалося з ним, намагаючись не забути жодної деталі. Як він і обіцяв, історія виявилася довгою.
– Значить, ти хочеш сказати, що вчора… – закінчивши слухати Дімину сповідь, почав було Вася, як друг його зупинив:
– Сьогодні.
– Тихо, я тебе не перебивав. Ти хочеш сказати, що вчора, яке було сьогодні, ми разом з тобою пили уві сні, а тепер у тебе похмілля? – коротко підсумував Василь. – Це абсурд, такого не буває. І ще уві сні ти розлучився з Лізою, а насправді, у тебе з нею все добре. І цей сон триває постійно. Я правильно тебе зрозумів?
– Типу того.
– І ти мене не розігруєш? – як і слід було очікувати, Василь не відразу повірив у Дімину розповідь. Та й хто б повірив?
– Ні, звичайно, не розігрую. Я серйозно, і клянусь, що все так і було.
– В такому разі я, чесно, не розумію, що це з тобою відбувається, якщо все це дійсно правда. Але точно знаю одне – це ненормально.
– Та я й сам розумію, але має ж бути цьому якесь нормальне, логічне пояснення.
– Яке пояснення? Ти про що зараз говориш. Може, щось і можна пояснити з усього цього, але як, як я питаю, ти поясниш те, що пив уві сні, а прокинувся з похміллям? Хіба таке взагалі можливо у нашому світі?
