Глядач розуміє і приймає героя, якого грає Г’ю Лорі. Він час то ловить себе на думці, що багато в чому згоден із Грегорі Хаусом, а ще частіше ставить себе на його місце. Тоді глядач ладен навіть полемізувати з Хаусом, але врешті-решт визнає, що герой у кожній ситуації, яка збоку може видатися суперечливою і з якої можна знайти інший, не такий радикальний вихід, змушений чинити саме так. Отже, маємо точне влучання в ціль – серіал має свою цільову аудиторію, і то досить широку.
Цільова аудиторія зазвичай не має чітких кордонів. Але аудиторію «House M. D.» можна визначити саме на прикладі українського глядача. Як уже згадувалося вище, перегляд медичних серіалів, а тим більше американських, для пострадянської людини не став традицією. Тому «Швидку допомогу» в Україні й Росії дивилися на хвилі популярності Джорджа Клуні, якого на час прем’єри цього серіалу в Росії глядачі вже знали з картини «Від заходу до світання» і встигли полюбити всім серцем. Виходить, що «Доктор Хаус» – другий із показаних нам медичних серіалів, і, по суті, він є своєрідним антиподом «Швидкої допомоги». Домогосподині, що приготували носові хусточки, вже після першої зустрічі з неголеним кульгавим наркоманом, який усім грубіянить і ні на кого не зважає, з обуренням перемкнулися на звичніший для них серіальний продукт – мексиканські, російські й (умовно) українські «мильні опери» або, як варіант, «м’які» детективи. В той самий час ті українці, які останні п’ятнадцять років зневажали телевізійне «мило», під час показу «Доктора Хауса» залюбки всідалися перед телевізором. А хто не бажав чекати наступного дня, шукав чергові серії в інтернеті, куди їх оперативно викладали для вільного доступу, щоправда – в російській версії.
Визначена з певною похибкою цільова аудиторія «House M. D.» – це жителі крупних міст, чий вік – від 18 до 55 років, але вік найвдячнішого глядача цього серіалу – 30—45 років. Мешканці маленьких міст, а особливо традиційно консервативні сільські телеглядачі історію про Грегорі Хауса не сприймають. Виходить, серіал від серіалу все ж таки різниться, і якісний серіальний продукт буває різним. Прихильники «Рабині Ізаури» сьогодні дивляться «Дві долі» або «Кармеліту». Фанати «Сімнадцяти миттєвостей весни» дивитимуться «Апостола» і «Диверсанта». Шанувальники «ЗнаТоКів», обираючи між «Законом і порядком» та «Ментами», нададуть перевагу останньому. Є також глядачі, готові сперечатися про те, що ближче для нас і вище за якістю: «Клан Сопрано» чи «Бригада». І жодна з цих глядацьких груп не готова сприйняти адекватно «House M. D.».
Так само прихильники американських бойовиків і кримінальних драм чомусь на дух не переносять стрічок на кшталт «Відчайдушний» (Desperado) Роберта Родригеса чи «Скажені пси» (Reservoir Dogs) Квентіна Тарантіно, котрі з’явилися на початку 1990-х років і начебто створені за звичними схемами попсових бандитських кримінальних історій. Цінителі типових страшилок-горорів знаходили щось незвичне для себе у фільмі «Від заходу до світання» того ж таки Родригеса, цілком обґрунтовано вважаючи, що з них знущаються. Хоча вампіри в цій історії були анітрохи не гірші, ніж їхні побратими-упирі в будь-якій іншій «страшилці» категорії «Б». А гангстерська «стрілялка» Яна Куунена «Доберман» (Dobermann) фанатами аналогічних фільмів взагалі не сприймалася.
