Герострати - страница 15
Я підняв на нього очі і зрозумів, що він чекає від мене відповіді.
– Звичайно не разить, прошу дуже, – поспішив я з’явитися, і мене наче громом вразило, як я йому заздрю, вперше в житті стихійно, безглуздо заздрю, що йому ніхто це нав’язав клопотів з писанням чиєїсь біографії, заздрю його спокоєві, манері пересуватися, навіть способові говорити, які так тріюмфально свідчили про його внутрішню зрівноваженість, яка за мого теперішнього стану здавалася мені мало не особистою образою, коли вже нестерпно доткала сама думка: йому, далебі, і не в кунах, як я ціпенію від нетерпіння дістати адресу, яку він мені пообіцяв і про яку я не наважуюся нагадати, а він сам ніяк не втямить, що мені давно треба бііти, а не сидіти в нього й пити чай.
У цю хвилину я його ненавидів.
Він, не кваплячися, перев’язав собаці лапи, жбурнув бинти в миску киснути, повільно сполоснув руки над мушлею з облупленим емалем і, закрутивши вдруге трохи попсований крант, поставив новий чайник на плиту.
Ненависть, жаль, образа, первісно, ймовірно, спрямовані проти себе самого, – бо інакше я собі цього не поясню, – натрапивши тепер па об’єкт поза мною, наростали з таким шалом, що якби не вислизнуло в мене з рук блюдце, перші розшуки даних біографії мого відвідувача набрали б зовсім іншого напрямку, ніж це сталося пізніше.
Пізніше я навіть не розумів, чого я так розпашівся, звідки такі роз’юшені почуття проти людини, яка мені нічого злого не заподіяла, коли я навіть не пригадую, щоб я будь-коли дозволив би собі ненавидіти ворогів чи, скажімо, людей, які часто уприкрялися, або які з якихось інших причин робилися мені неприємні, але тоді я ходив очима за кожним його рухом, настроюючи себе проти нього, і щойно коли полетіло блюдце й господар подав рушник, аби я витер чай, «який лився на штани, я відчув: блюдце зламало в мені лють, і я заспокоююся так само несподівано, як і почав хвилюватися, бо тепер рухи господаря, його постать, навіть його феска, замість дратувати, розпростують мене, як дошки збиту в басейні воду, і я починаю дивуватися, чому я досі не помітив, як він випромінює спокій на все, чого торкається. Адже це видно було і з того, як він проходив повз предмети, і як він звертався до тварин, і якби йому розповісти правду про мого відвідувача, він напевно зрозумів би це так, як мені того хотілося, і негайно допоміг би, і то настільки радикально, – це я просто шкірою відчував, – аж сам факт, що будь-коли існував мій відвідувач, дощенту випарувався 5 з мого життя, ставши відрізаним шматком минулого, яке вже не живилося б моїм кровообігом і яке дозволяло б себе, ЯК перську мініятюру, назавжди перегорнути набік і забути.
Та бажання розповісти йому історію з моїм відвідувачем не дійшло до слів, бо тепер, коли мене тягло довіритися йому, так само незбагненно, як раніше відштовхувало, я несподівано з жалем усвідомив, що розповісти так, як сталося, я іне годен, бо з днем, коли до моєї крамниці зайшов відвідувач і зажадав, аби я писав його біографію, мене наче зіштовхнули в незнану мені площину, в якій всі слова набули іншого значення, і виразити цей новий вимір мені бракувало засобів. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався раніше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув їх інший підтекст, однак моя уява виявилася надто мізерною, щоб вигадати нову систему порозуміння, яка єдина спромоглася б віддати мій стан. Тому, замість сповіді, я досить безбарвно промурмотів, думаючи про адресу й про те, як мені з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого відвідувача: