Герострати - страница 7

Таке, звичайно, не підходило. Найкраще вигадати якусь нескладну напівбрехню, напівправду, яка не привертала б на себе уваги незвичайністю чи двозначністю і якій би вірили. Факт, наприклад, що я антиквар, лишити, це досить солідний факт, тільки додати, що відвідувач – це, ну скажімо, мій клієнт, аджеж таке зовсім не виключене! Зразу виглядає краще. Далі, що мій відвідувач, тобто клієнт, винен мені гроші за книги і гравюри і що він, якщо я не помиляюся (ви ж самі розумієте, всього не запам’ятаєш, а я до того ще й вічно забуваю прізвища!), зветься так то, чи приблизно так, прізвище його крутиться мені на язиці, я зараз пригадаю, зараз, ну, зараз. Точну адресу його я, на нещастя, загубив, але мені здасться, ніби він живе чи жив (у залежності від виразу очей опитуваних) саме в цьому помешканні чи навпроти. Тому нехай господарі не гніваються, коли я їх потурбував, вони самі розуміють: я волів би отримати назад гроші від клієнта, і нехай вибачать мої розпити.

При цьому кожного разу описувати мого відвідувача, наскільки моя пам'ять зберегла його риси.

Такий варіянт виглядав би зовсім правдоподібним. Після цього лише влаштувати, як викраяти час на розшуки, а тоді, як доля схоче.

День відпадав. Вдень я працював у крамниці, отже залишався тільки вечір, і то не завжди, бо звичайно я проводив вечори дома в родині, і якби я раптом тепер почав зникати, це впало б в око, а я не допустив би за жодних обставин, аби дружина довідалася про мою історію з відвідувачем, хоч досі я від неї нічого не приховував.

Найнеприємніший, щоб не сказати найстрашніший, був, звичайно, початок, а там уже чітко розроблений плян діяв би сам собою, головне – не тягнути, не відкладати, як це часто кортить перед прикрим і дошкульним, бо чим швидше я візьмуся за розшуки, тим швидше їх скінчу.

Так одного вечора, коли мені здалося, ніби я досить теоретично підготований, щоб братися за практику, замкнувши двері крамниці і попередивши дружину, мовляв, я йду до одного добродія, який продає колекцію малюнків фльорентійської школи (цей добродій дійсно існував і його колекція теж, тільки він зовсім не збирався продавати малюнки, і малюнки ті носився з думкою купити не я, а мій колеґа, про що, звичайно, моя дружина не мала найменшого поняття), і щоб вона не хвилювалася, якщо я трохи затримаюся, я вирушив у першу зазначену мною заздалегідь частину міста.

Місто назагал не становило для мене нового терену. Я жив у ньому багато років, і мені доводилося заходити, залагоджуючи різні справи, в найвіддаленіші райони, хоч, звичайно, околиці я відвідував далеко менше, ніж центр. У центрі я до подробиць пам'ятав майже кожну вулицю. Тільки тепер я почував себе так, наче мене щойно привезли в це місто і поставили, аби я орієнтувався, натягнувши мені на голову по самі плечі товсту водяну панчоху, яку я ніяк не міг скинути і вона викривлювала усі предмети, і разом з тим ці викривлені предмети ніби й уосіблювали справжню дійсність, на яку я втратив право.

Я почуваїв себе дуже дивно. Я антиквар, солідна пересічна людина, батько двох дітей (хлопчик і дівчинка), і раптом на цих вулицях уночі, та ще й з такою метою: потайки від усіх іду розшукувати матеріяли до біографії мого відвідувача!

Цю ділянку міста я вибрав першою з мого пляну тому, Що тут мені найчастіше траплялося проходити, і я навіть відчував до неї якусь симпатію, хоч рідко хто знаходив її привабливою, а міська управа взагалі плянувала її перебудувати, правда, покищо безуспішно за браком грошей. Власне кажучи, моя симпатія стосувалася спочатку двох кам’яних меланхолійних ніби левів, ніби гіпопотамів, що тримали в лапах щити перед новою ратушею, а згодом з левів-гіпопотамів вона поширилася і на весь цей район, де скупчився гамір цілого міста, яке саме тут перетинала центральна міська вулиця, щоб в будні дні радше скидалася на поклад, на який з циклопічних сітей вивернули нерівномірно озвучену рибу, що виприскувала з-під ніг, і по ній примушували ходити.