Любов іншого виміру - страница 13

Виключність становища Фобоса у Пеклі дратувала Сатану вкрай, він заздрив майже необмеженій Фобосовій волі, не дарував йому зухвалості та паскудних витівок, але по-своєму цінував: Фобос був Злим генієм Всесвіту такого ж високого ґатунку, як і сам Сатана.

– «До чого тут Фобос? Знайшов, про кого згадувати!» – Люцифер відмахнувся від думок про Фобоса, як від надокучних мух, відпив пива, замріяно посміхнувся. – «Дівчинко моя, на яку б дрібничку мені перетворитися цього разу, щоб влетіти у твоє вікно? Може, на скляну бабку, чи на яскравого метелика? Як же я хочу побачити тебе!» – полинув він до Олени подумки.

Виникнути перед нею у повній Диявольській величі і красі Сатана не наважувався: боявся налякати її і не хотів виглядати нав’язливим.

– «Треба, щоб хтось мене їй представив. Хто? Може, Маргарита…»

– «А ти презентуй себе сам, Сатано! Перетворися на клопа та й кусни її у те саме місце, про яке ти так розмріявся, що воно аж витіснило мозок з твоєї голови!» – раптом порадив найнахабніший голос Фобоса всередині Люцифера.

Нечувано! Сатана аж поперхнувся пивом від несподіванки і з розмахом кинув кухоль на стіл.

– «Якого біса ти вліз у мій мозок, сволото?! Забув рішення Пекельної Ради? Нагадати?!» – прогримів у собі Сатана, щосили стримуючи шалений гнів.

Зриватися не можна – геніальний негідник спостерігає за ним з глибин Сатанинського мозку. Як він туди потрапив? Невже розкодував вхід?

– «Та не турбуйся ти так, Сатано! Пам’ятаю я ту дурну нараду. Було так нудно, що я кожному чорному покидьку послав по одній влучній думці російською, і вся вища сволота заборонила голосуванням спілкування думками. Юрма дегенератів! Я ж наскрізь бачу їхні тупі голови!».

Ні пихатість, ні нахабство Фобоса Сатану не дивували. Його цікавило лише одне: як той вліз у його так складно закодований мозок?

Ключ коду знали лише Творець та ворог Сатани – Ісус. Якби Люцифер почув у голові голос Божого Сина, він би не вразився: як справжні, стародавні вороги, вони з Ісусом частенько обмінювалися роздумами, виказували один одному зауваження, побажання, а бувало, і сперечалися.

– «Ой, Сатано! Який тут у тебе крутий код! Я у дикому захваті!» – знущався зсередини мозку Фобос. – «Цноту твого коду я не порушив, не хвилюйся. Все просто: я у Пеклі допиваю віскі, а енергетичний подвійник мого мозку наскрізь просякнув твій мозок і читає твої думки. Як не дивно, а розміри і контури наших розумових субстанцій повністю співпадають… Це навіть неприємно, Сатано! А ось щодо якості сірої речовини, тут я на порядок вище за тебе! Прости, та правда є правда!»

Сатана похмуро вислухав, подумки виматюкався, ще й загрозливо додав: – «Правда у тому, що ти, бісовий нелюде, упхався у мою голову, щоб отримати від мене …!»

Очі Сатани налилися звірячою люттю, він уявив у своїй руці меч і аж затремтів від скаженого збудження: так загорілося йому проткнути серце Фобоса наскрізь! На жаль, убити покидька неможливо: як і сам Сатана, той безсмертний.

Влучивши у десятку, Фобос відчув напад натхнення:

– «Якого біса ти робиш у Зоні, Сатано? Зона перетворює тебе на недоумка! Не забув, що ти Антихрист, а не мати Тереза?! Від твоєї блядодійності просто нудить! Аби лицарі Безодні знали про напади порядності на тебе! Уявляєш, що було б, Сатано?!» – вкрай швидко шипів змієм Фобос у мозку Люцифера, і це було на межі його Диявольського терпіння. Він тримався з останніх сил.