Любов іншого виміру - страница 16
– Перший Лицар Мороку і Жаху, Прокажений Всесвіту, Таврований Звір, – Маргарита здихнула, – у нього багато регалій… А коротко, Навіжений, що кинув виклик Творцю!
В Олени болісно стисло серце у грудях.
– Тобі жаль його? Безжального Звіра-монстра, Бога-хижака?! – суворо запитала Маргарита і додала французькою: – Розі, прошу облиш думки про Сатану, на тебе чекає цікава складна робота у місії.
Олена прикипіла враженим поглядом до співрозмовниці, несподівано її тіло сіпнулося, як від удару електричного струму, різко.
– Офеліє, це ти? Ти інакше виглядаєш, але це ти, ти! – несамовито закричала Олена французькою і кинулася в обійми Маргарити. – Ти говорила тоді, що мати дітей не наша доля!
– Розі, мила моя подруго, таки впізнала мене? Так, це я! – розчулилася Маргарита.
– Пам’ятаєш нашу страту? – і плечі Олени мимоволі здригнулися від вибухів нервового реготу.
– Ще б не пам’ятати! Дурні аристократки, як важливо було для нас, у що вбратися на ту страту!
– Ми збиралися, мов на бал, – крізь сміх пригадала Олена.
– Ти була у чорному оксамиті, а я у вишневому. Ми сподівались, що на наших сукнях плями крові будуть виглядати не так жахливо… Наші рідні і наречені поступилися заради нас своїми місцями у тій страшній черзі. Ми були першими, пам’ятаєш? – сумно посміхнулась Маргарита.
– Вони жадали, щоб наші муки швидко скінчились. Якою гострою, на наше щастя, була та гільйотина! Спочатку у кошик покотилася твоя голова, потім – моя… А, може, навпаки? – засумнівалась Олена.
– Спочатку твоя!
– Чому ж тоді я пам’ятаю, як сіпнулося твоє тіло, Офеліє?
– Ти пам’ятаєш весь той жах, бо після страти наші душі звільнилися від тіл і згори спостерігали, як страчують наших близьких, як Паризька голота шматує розкішні сукні на наших безголових тілах…
– Здається, нас стратили за наказом Робесп’єра… – дедалі Олена пригадувала все більше, – за наказом того кровожера. Страта за походження: ми були винні, бо належали до вельми аристократичних родин. Прояв звірячої люті на межі революційного безглуздя! Робесп’єр виглядав таким огидним, кострубатим пацюком із сірою мордою!
Подруги розреготалися.
– А Ричарда пам’ятаєш? – запитала Офелія-Маргарита.
– Так!
В уяві Олени калейдоскопічно швидко замайоріли уривки минулого життя: їй шість років – вона перед величезним старовинним дзеркалом виконує реверанси, схоже, виходить аж занадто шляхетно; їй дванадцять – поєдинок на галявині за замком, вона проти вчителя фехтування, як охайно підстрижені кущі! А ось їй вже шістнадцять – розкішний бал, вона і Офелія у вишуканих сукнях, їх тендітні руки, шиї і вуха сяють діамантами. Всі милуються ними, бо вони найвродливіші з дівчат. Високий шляхетний юнак запрошує її на танок, вона кохає його, а він її… Садок, альтанка, обгорнута дрібненькими квіточками. Що за квіточки? І знову він, дарує їй обручку. Вона його наречена, яке щастя!… Чорна карета, чорні коні, чорна сукня. Вона бліда і дуже струнка. З нею дві жінки, теж у чорному. Вартові, зброя, арешт. Сірі кам’яні стіни, молитви. Головне – не втратити мужності у ту жахливу мить…
Неймовірно пронизливий біль сіпнув Оленчин мозок, вона аж скрикнула, приклала долоні до скронь.
– Я згадала, згадала геть усе! Ще й французькою мовою… – Олена здивовано поглянула на Маргариту, – я ж її не знаю!
– Знаєш! – заперечила усміхнена Маргарита. – Знаєш з десяток земних мов, ті знання закодовані у твоїй душі. Рай розкодує їх, ти будеш вільно користуватися ними. Боже мій, на що пішов час? – Маргарита невдоволено похитала головою. – На розмови про Сатану, на спогади! Я ж мала розповісти тобі про Небо, про твою місію. Теж мені, Янгол! Мені час повертатися!