Максим Рильський - страница 15

Так само і в патосі обох неокласиків є чимале віддалення. Рильський застиглий, вщолочаний, але сховано-темпераментний. Філіпович – галасливий і ходульний. Патос його дріб’язковий і непереконуючий, з неприємними нотками фальшованої надуманої щирости й безпосередності. І це тому так, що його патос – ремінісценції.

В російській мистецькій культурі є багато стереотипів на ріжні нюанси псіхики, емоцій, настроїв. От ці стереотипи Філіпович знає на пам’ять і пристосовує їх до відповідних об’єктів в своїй творчости. Кожний волевий чи емоціональний імпульс до творення у Філіповича обов’язково при самому зародженню розряджується, натикаючись на запобігливе підказування його пам’яти, на готове кліше. Філіпович, загалом кажучи, перевантажений чужими зразками форми, чужими методами будови віршу, чужими настроями й образами.

Увесь цей вантаж убиває Філіповича, застує його самого.

До речі, доводиться дивуватись тій оцінці, котру здобули і Філіпович і Рильський, як техники віршу, від Харківської критики. Тов. Коряк аж захлинувся від захоплення перед безперечною «майстерністю» цих поетів, картаючи їх лише шкідливу ідеологію та мотиви. На гасло т. Коряка – відгукнулись і инші. Та так простісенько і починають: Поети добрі, майстри не аби які, от тільки шкода – зміст, ідеологій прив’яли. А тоб усе було добре. Хоч у «Плуг», або «Гарт» приймай їх.

Отже, коли між Рильським і Філіповичем є значні віддалення і певний розбіг доріг, – перший намацав нарешті свій шлях, повірив (о, це багато значить для поета) в правдивість і несхибність його, другий плутається на чужих стежках, – то все-таки між ними є багато спільного, більше спільного, ніж ріжного, є те, що творить з них обох цілком виразних представників неокласичної школи.

Це спільне полягає не тільки в одному генезесі їхньої формальної культури, не тільки в тому, що вони обидва пройшли абсолютно тотожні етапи розвитку. Це тільки, так мовити, передумови до того, що найбільше їх (і мабуть навіки) сполучує і дає однакове офарблення їхньому світоглядові. Маю тут на увазі їхнє відношення до дійсности, спосіб приймання і усвідомлення її, і нарешті, форми виявлення її – в своїй творчости.

* * *

Неокласицизм в мистецтві (французький, руський, а тепер – український) завше був тим рупором, через який кричав і корчився певний стан громадського світовідчування тої групи, що в наслідок революції та ріжних змін в класових взаємовідносинах, була позбавлена політичних і соціяльних прав, і через те, неокласика була завше опозицією, протестом, реакцією проти данних форм громадського ладу, громадського битія.

Таку точнісенько роль виконує зараз і українська неокласіка.

Щоб довести це твердження, даємо слово згаданим поетам по черзі.

Рильський – поет минулої епохи, чужої нам культури. З далекої далечини долітає до нас його замріяний, розслаблений голос. Сьогоднішній день, наша боротьба, героїчна колективна воля трудящих, їх патос – це все цілком чуже для Рильського. Доба соціяльної революції не попала в його свідомість, не стала ніяким чинником до нового світовідчування. Комплекс його уявлень, його настрої, воля – ідуть далекими берегами, від нас.

Рильський, в якомусь розвмягчені сидить на березі з удками і марить… марить… марить… Йому сняться Джіоконди, Мадонни, римські імператори, Діани, Діониси, боги й богині, стародавні парки з німфами й сатирами, алеї, де колись гуляли при місяці прекрасні панни і мріяли, як і Рильський, про лицарів і герцогів з чорними кучерями. Ввижається йому бучне заливання феодального панства, або турніри середневічних лицарів. От межі його поетичної індівідуальности.