Максим Рильський - страница 5

Ці рядки Рильського стали двома епіграфами на початку «Посланія». Маланюк вважав, що в них відбилися дві різні життєві філософії: у першому випадку – мрії про втечу від дійсності й пошук насолод, у другому – сувора воїнська мужність людини, котра переймається долею України. Мовляв, «правдивий син Сковороди», який мріяв про вудки, тишу й «непродане життя» у згоді з чистою, як кришталь, совістю, тепер-таки «збагнув криваву мудрість світа, / солону істину буття». Адже на те була причина: яросний вітер історії, який розтрощив «келії» і порвав не тільки вудки, а й книги…

Докір за рибальські втіхи під час тяжких національних випробувань продиктовано почуттям болю за поета, каже автор «Посланія». «Еллада скитськая в крові»; «власний Рим» так і не відбувся, – тож хіба годиться, затамувавши жах, ховатися у лозняках?!

До Рильського Маланюк повернеться і в епілозі до «Посланія» – тепер уже в контексті своїх пророкувань щодо «Християнського Ренесансу», а також інвектив, суттю яких є болісна національна самокритика («Прогаяли великі дні / Скалічені й маленькі люди…»). Ведучи мовчазну розмову з Рильським, він і собі дорікнув:

Колишня зосередженість на «естетських» утіхах для Євгена Маланюка 1926 р. – гріх: він став прихильником войовничо-будівничої поезії. Тож і його ставлення до поезії і самої постаті Максима Рильського двоїсте: почасти осудливе, почасти виправдальне: «Це не Ви / Труїли ту сліпу і хвору / Потвору припонтійських піль. / Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль, / Ви – лиш інерція Еллади, / Еллади скитської…» Маланюків гнів адресований передусім тій-таки «потворі припонтійських піль», себто покірній, слабосилій Малоросії, яка й дітей своїх покоління за поколінням зрощувала занадто «мрійливими», слухняними, байдужими до власної долі: «Ви син самої серцевини / Слабої нації, якій / Понад майбутнє України / Дорожче теплий супокій – / Їй барва крові серце крає…»

Чи знав Максим Рильський про адресоване йому (і не тільки йому) «Посланіє»? Судячи з матеріалів його слідчої справи 1931 р., – знав. Проте Маланюкові він тоді не відповів…

Валер’ян Підмогильний у статті «Без стерна» також дорікав Рильському за втечу від дійсності в країну мрій; за «специфічну побожність» у ставленні до рибальства; за «комплекс дикунства» (себто – за поетизацію самітницького «первісного життя» серед незачепленої цивілізацією природи)… Чимало полемічних суджень висловив він щодо поетичного трактування Рильським природи, кохання і мистецтва, часом навіть іронізуючи над польотами уяви автора «Синьої далечіні» (характерними в цьому сенсі є міркування критика про комплекс «далекої царівни», «неземне» мистецтво, екзотику незвіданих країв у перших збірках Рильського). Підмогильний вважав, що «мрійний човен поета» відносить його далеко в бік від «грішної» дійсності; що М. Рильський – «повний внутрішніх противенств Дон Кіхот дитячих мрій», тож завершував він свою статтю рішучим закликом: «Будь цільний, поете! Через які хочеш моря веди свій корабель, але ти веди, а не воля бур».

Підмогильний, як бачимо, докоряє Рильському за те, що його романтичний «корабель» пливе мовби «без стерна», наосліп (звідси – по-максималістськи суворий фінал статті: «М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий»).