На щастя, Еміґдіо вже закінчив усі свої покупки, коли дізнався, що донька господині будинку, легка, безтурботна, сміхотлива дівчина, вмирає за ним.
Чарльз, не зупиняючись на барах, зумів переконати його, що Мікаеліна досі зневажала залицяння всіх відвідувачів ресторану; але диявол, який не спить, змусив Еміґдіо здивувати дитину та його кохану одного вечора в їдальні, коли вони думали, що негідник спить, бо була десята година, година, коли він зазвичай спав третім сном, – звичка, яку він виправдовував тим, що завжди прокидався рано, навіть якщо тремтів від холоду.
Коли Еміґдіо побачив те, що побачив, і почув те, що почув, а він, заради свого і нашого спокою, нічого не бачив і не чув, він думав лише про те, щоб прискорити свій марш.
Оскільки він не мав до мене жодних претензій, він довірився мені в ніч перед поїздкою, розповівши мені, серед іншого, багато чого, що його обтяжувало:
У Боготі немає леді: це все… кокетки на семи підборах. Коли ця зробила це, чого ти очікував? Я навіть боюся, що не зможу з нею попрощатися. Немає нічого схожого на дівчат нашого краю, тут немає нічого, крім небезпеки. Бачиш Карлоса: він труп, лягає спати об одинадцятій вечора, і він ще більш задоволений собою, ніж будь-коли. Нехай так і буде; я повідомлю дона Чомо, щоб він посипав його попелом. Я захоплююся тим, що ти думаєш лише про навчання.
Тож Еміґдіо пішов, а з ним і розваги Карлоса та Мікаеліни.
Таким, коротко кажучи, був шановний і доброзичливий друг, якого я збирався відвідати.
Очікуючи побачити його зсередини будинку, я поступився місцем і почув, як він кричить на мене, перестрибуючи через паркан у двір:
–Нарешті, дурню! Я вже думала, що ти покинув мене чекати на тебе. Сідай, я йду. І він почав мити закривавлені руки в канаві на подвір'ї.
–Що ви робили? -запитав я його після наших привітань.
–Оскільки сьогодні день забою, а батько рано встав, щоб піти на вигін, я роздавала чорним пайки, що є рутинною роботою, але зараз я не зайнята. Моя мати дуже хоче вас побачити; я скажу їй, що ви тут. Хто знає, чи вдасться нам витягнути дівчат на вулицю, бо вони з кожним днем стають все більш замкнутими.
–Чото! крикнув він, і незабаром з'явився напівоголений маленький чорнявий чоловічок з симпатичними кишмишами і сухою, вкритою шрамами рукою.
–Відведи коня до каное і почисти мені щавелеве коріння.
І, звернувшись до мене, помітивши мого коня, додав:
–Каррізо з ретинто!
–Як у того хлопця так зламалася рука? -запитав я.
–Вони такі грубі, такі грубі! Він годиться тільки для того, щоб доглядати за кіньми.
Незабаром почали подавати обід, а я з донною Андреа, матір'ю Еміґдіо, яка ледь не залишила свою хустку без бахроми, протягом чверті години розмовляли наодинці.
Еміґдіо пішов одягнути білий піджак, щоб сісти за стіл; але спочатку він представив нам чорношкіру жінку, прикрашену пастушою накидкою з хусткою, з гарно вишитим рушником, що звисав з однієї з її рук.
Їдальня слугувала нам їдальнею, обстановка якої зводилася до старих диванів з коров'ячої шкіри, кількох вівтарних образів із зображенням святих з Кіто, розвішаних високо на не дуже білих стінах, і двох маленьких столиків, прикрашених вазами з фруктами і гіпсовими папугами.
По правді кажучи, в обіді не було ніякої пишноти, але мати і сестри Еміґдіо знали, як його влаштувати. Суп з коржів, приправлений свіжою зеленню з городу, смажені подорожники, м'ясний фарш і пончики з кукурудзяного борошна, чудовий місцевий шоколад, кам'яний сир, молочний хліб і вода, яку подавали у великих старих срібних глечиках, не залишали бажати нічого кращого.
