Я розповів дону Ігнасіо, що мій батько розповідав мені про худобу, яку вони мали відгодовувати разом.
Він відповів: "Все гаразд, – сказав він, – ти ж бачиш, що телиці не можуть стати кращими: вони всі схожі на вежі. Не хочеш зайти і трохи розважитися?
Еміґдіо розбігалися очі, спостерігаючи за ковбоями, що працювали в загоні.
–Ах тусо! крикнув він, – стережися, щоб не розхитати піал .... За хвіст! За хвіст!
Я вибачився перед доном Ігнасіо, водночас подякувавши йому; він продовжив:
–Нічого, нічого, боготаносці бояться сонця і лютих биків, тому в школах у них хлопці розпещені. Не дам тобі збрехати, цей гарненький хлопчик, син дона Чомо: о сьомій годині ранку я зустрів його на дорозі, замотаного шарфом, так що було видно тільки одне око, і з парасолькою! .... Ви, наскільки я бачу, навіть не користуєтеся такими речами.
У цей момент ковбой кричав, тримаючи в руці розпечене клеймо, прикладаючи його до весла кількох биків, що лежали прив'язаними в загоні: "Ще один… ще один"..... За кожним таким криком слідувало ревіння, і дон Ігнасіо використовував складаний ніж, щоб зробити ще одну зарубку на палиці гуасімо, яка слугувала фоетою.
Оскільки худоба могла бути небезпечною, коли вставала, дон Ігнасіо, попрощавшись зі мною, пішов у сусідній загін, щоб убезпечити себе.
Вибране Еміґдіо місце на річці було найкращим місцем, щоб насолодитися купанням, яке пропонують води Амаїме влітку, особливо в той час, коли ми досягли її берегів.
Гуабос чурімос, на квітках якого тріпотіли тисячі смарагдів, дарував нам густий затінок і м'яку підстилку з листя, де ми розстелили свої руани. На дні глибокого басейну, що лежав біля наших ніг, було видно навіть найдрібніші камінчики і гралися сріблясті сардини. Внизу, на камінні, яке не підмивала течія, сині чаплі та білі чаплі ловили рибу, підглядаючи, або розчісували своє оперення. На пляжі попереду лежали красиві корови; макаки, сховані в листі дерев качімбо, тихим голосом теревенили; а на високих гілках ліниво спала група мавп. Звідусіль лунали монотонні пісні цикад. Одна-дві цікаві білки визирнули з очерету і швидко зникли. Далі в джунглях ми час від часу чули меланхолійну трель чилакоа.
Повісь свої колготки подалі звідси, – сказав я Еміґдіо, – інакше ми вийдемо з ванни з головним болем.
Він щиро сміявся, дивлячись, як я поклала їх на розвилку далекого дерева:
–Хочеш, щоб все пахло трояндами? Чоловік повинен пахнути козлом.
–Звісно; і щоб довести, що ти в це віриш, ти носиш у колготках весь мускус пастуха.
Під час купання, чи то ніч і береги прекрасної річки спонукали мене довіритися йому, чи то тому, що я дав сліди, щоб мій друг довірився мені, він зізнався мені, що після того, як деякий час зберігав пам'ять про Мікаеліну як реліквію, він до нестями закохався в прекрасну сапангіту, слабкість, яку він намагався приховати від злого наміру дона Ігнасіо, оскільки той намагався перешкодити йому, бо дівчина не була сеньйорою; І врешті-решт він міркував так:
–Як би мені було зручно одружитися з жінкою, щоб замість того, щоб служити їй, я мав би їй служити! Та й що мені, такому джентльменові, як я, робити з такою жінкою? А якби ви знали Зойлу? Чоловіче, я тебе не втомлюю, ти б навіть вірші про неї складав, які вірші! У тебе б сльози потекли з рота: її очі сліпого прозрять, у неї найлукавіший сміх, найкрасивіші ноги, а талія, що.....
Повільніше, – перебила його я. – Ти хочеш сказати, що так шалено закоханий, що втопишся, якщо не одружишся з нею?
