Нагальна, нагла злободенню данина
завжди одним кінцем метафори стояти
в болоті клопотання плоті – мілина
в фарватері метафоричного фрегата.
Буденна твань ціни насущного шматка,
як щупальця дошкульних примх твоїх порвати
орлиним зрушенням натхненного кидка
в захмарну круговерть височини метафор.
У стовпиську роздутих черев гострота
наївних ліктів – знаю, знаю, дозолила! —
самому вже несила: завжди ж лиш моя
на збитих ліктях кров – самому вже несила.
Куди ж з пронизливою гостротою слів
мені у надувному, гумовому світі
навиворіт затабуйованих облич,
у світі мильних бульбашок куди ж подітись?
Щонайдрібнішою піщинкою «чому?»
в лавині наростаючого відгомінням «годі!»
крамоли недоречну множити луну
у передвладді кулуарних коридорів:
куди як смішно – нехтувати моноліт
всевладного олімпу летом павутинки…
Вам смішно?! – Смійтесь! – Та на кутні цей ваш сміх! —
Сміх боком вам в зневазі сина й внука вийде!..
