Наодинці з життям. Поезія - страница 4

прозрілі раптом вікна нам відкрили.

Чотири вітри тепло б’ють у груди,

кайдани впали, руки – для обійм,

та мерзне пролісок на самоті —

пройшов бо грудень, та ще ж лютий буде.

Гопак

Гоп – направо зліва – сіни літа навстіж,

Ех, дівкам даруйте ранки на вінки.

Сутіні не треба – всі марноти навпіл,

Геть від сумування з гуком навстрибки.

Щебетання – в серце, душу всю – назовні,

Очі – в очі, руки – в тебе на плечах.

Свято і неділя – очі сонця повні,

Ех, запам'ятаюсь я полян очам!

Пил, підбори – закрут, в боки – уклонився:

З пилом я музики з вітром підібрав.

Ех, цимбали й скрипка, бубон і сопілка —

Хоровод хмаринок з небом закружляв.

До заграви – радість, далі – щастя й щастя,

Далі вже не буду віку дівувать.

До цілунків – жарти, далі – гру на застіб,

Далі вже господарем буду гарувать.

На Купала скоки з ватри і до зірки —

Поведе так Місяць Нічку до вінця —

Попіл суму, кпинів і образ прогірклих

Полум'я розвіє —

гоп-ца —

гоп-ца-ца!..

Гоп – наліво справа – сіни літа навстіж,

Ех, дівкам даруйте ранки на вінки:

А дівкам би – танці, а дівкам би – заміж,

Голови крутили щоби парубки.

Оце так!

Оце так

гопак!

Доторки

І ось, нарешті,

твої руки в моїх руках:

на кінчиках пальців твоїх

десять трепетів

десяти

священних заповідей острахом

лягають на моїх пальців

десять спокус

у десяти вогнях

гріхів смертельних.

Відмов своїм пересторогам

у довірі —

і десять наших доторків

в долоні наші зіллються

цнотливим сяйвом

недоторканності всіх

заповідей десяти.

Зірка позамежжя

Не те щоб нікуди іти вже зовсім,

Але якби й було куди – так ні —

Безмежна нехіть. Без мети. Наосліп.

За вітром. Наче у щасливім сні.

Я крила вже давно віддав мовчанню

Захмарних незрівнянних нот і рим

В чутті, що я почую їх вінчання

У реквіємі згаслої зорі —

В заграві тогосвітньої надії:

Так жаль – між нами потойбіч межа,

Яку здолать хіба що зблиску мрії,

Та й то, коли вже згасне плоті жар.

Надії… Вже забув я, як це, жити —

Все якось зовсім, зовсім повз життя.

Один. Один. Самотністю сповитий.

Стояти, бігти, йти – мета одна:

Хіба не все одно, мети цієї

Як скоро наближається межа?

В наближенні висот зорі моєї

Так швидко забувається життя.

Все вище й вище – і вже ось, здається!

Здається, лише руку простягти!

Стрімкіше все з-під ніг углиб несеться

Вчорашня недосяжність висоти.

Козацька балада

Мені б тільки лист передать воєводі

Коня у галопі я ледь не загнав.

Хто ж знав, що у замку при самому вході

Зустрінусь я з нею. О Боже, хто ж знав?

Я степом летів, щоб устигнуть до ночі

Допоки в палаці горіли вогні,

Та вдома господаря я не заскочив —

Пан граф воєвода вертався з війни,

Чекали повернення пана під ранок

Мене ж зустрічала дружина його,

Дівча молоде, мов пташатко підранок,

Чекала на ранок мов лиха свого.

В очах тих сумних, немов небо під вечір

Життя її я, як в листі, прочитав:

За нелюба видали, мрії про втечу,

Огида, коли старигань пригортав.

Задовгих зізнань ми не потребували

На двох нам достало лиш декількох слів:

«Кохаю навіки», «кохана», «коханий» —

О ніч неймовірного здійснення снів!

Прихід воєводи під ранок сурмили

Із пані покоїв я вислизнув ледь.

Вже вдень я на Січ знов летів, образ милий

У серці леліяв – навіки цей лет.

Зустріли заздравно мене побратими

Піднесення пінного келих кружляв:

Назад Вперед

Наодинці з життям. Поезія - страница 4

Похожие книги