Наодинці з життям. Поезія - страница 6



Стрічка падає – диво! —
Місто надра свої,
            місто душу свою відкриває!..
Ох, яка молода і щаслива
У святковому гаморі натовпу
                                             мати —
У руки її затишку,
         як у гніздечку, тримати
Полохливе пташатко
                  свого рученяти —
0 дитинства далекого
                                свято,
Віра в казку, у те, що
                       достатньо
                 нам неба для всіх
                         одного —
Не докричатися,
                  не докричатись…
Мій вагон підійшов.
Цей останній,
               прощальний вагон,
Що давно в небуття відійшов,
Але знову
         і знову приходить,
Щоб мене
         відвезти на роботу,
Щоб мене
         привезти із роботи,
На роботу – з роботи,
         На роботу – з роботи…
Цей розмірений стукіт коліс,
                     нескінченний тунель…
Ескалатор, безногий Вергілій,
Проведи з підземелля до неба мене —
Десь там небо було,
І на всіх одного
                вистачало
                     нам неба цього,
А тепер там
         для кожного телеекран —
Не поділять ніяк
            між собою програм.
Нескінченний тунель,
               незліченні турботи:
На роботу – з роботи,
               На роботу – з роботи,
Конец ознакомительного фрагмента.

Если вам понравилась книга, поддержите автора, купив полную версию по ссылке ниже.

Продолжить чтение