Наодинці з життям. Поезія - страница 5

Брати запорожці, я в тому не винен,

Що серед бенкету хміль смутку пройняв.

О, пані графине, з тих пір я у битву

Як в шлюбну ту ніч, наречена де – смерть,

Кидавсь – та не те, щоб у битві не згинув —

Подряпини жодної… Хто ж береже

Від куль, ятаганів мене серед бою?

Я знаю, графине, твоїх молитов

Це захист – побрались ми наче з тобою,

І не розірвати по смерть наших доль.

То що ж, коли доля вже так наказала —

Від неї нікуди, нехай буде так,

Раз не оминути – піднімем забрала:

Чи пан, чи пропав – така доля, козак!

І поряд зі мною мої побратими —

Ми викрадемо із недолі гнізда,

Тебе, моя суджена пані графине,

І буде душа в нас на двох лиш одна.

Я серед пишноти козацького степу

На березі слави й могуті Дніпра

Збудую наш дім – нехай носить лелека

У затишок наш хлопчаків і дівчат.

Не бійся, графине, ніхто не образить

Бо в нас тут ні хлопа, ні пана нема —

Ставав кожен рівним і вільним відразу,

Хто тільки на землю козацьку ступав!

І все буде так, як нам заповідала

Та ніч, як в обіймах намріялось нам.

Побачиш, пишнот не зрівняти заграви

Із блиском оман, що судились панам.

Мені б тільки лист передать воєводі

Коня у галопі я ледь не загнав.

Хто ж знав, що у замку при самому вході

Я з нею зустрінусь. О Боже, хто ж знав?

Метро

Сніг лапатий, підмоклий,

як підошви мої,

Чвакіт шин,

чвакіт кроків

у повітрі висить;

Напівморок і дим —

мій сліпий поводир,

Через площу

крізь натовп

мене проведи,

До метро

ти мене доведи…

Місто надра свої

відкриває мені —

Вхід в метро – букву «М»

(аж від подиву зведені брови!) я

розшифровую:

«Всяк, хто ввійде,

облиште надію свою.

Ім'ярек

Аліг'єрович

Данте,

Рад вітати!»

Ескалатор,

безногий Вергілію мій,

Ти крізь натовп,

крізь землю

мене проведи

Усіма дев'ятьма

усе глибше

і глибше

В підземелля міське —

з підсвідомістю Харкова

хай з'єднаюсь я,

хай згадаю я…

Натовп суне назустріч,

щохвилини вихоплюю

Із потоку облич, рук і ніг

нову постать я:

Ближче, ближче,

вже ось, уже поряд ти,

Незнайомцю, на мить

ми з тобою віч-на-віч —

Не буваю з собою я ближче

у дзеркалі навіть,

Навіть з власною тінню

я ближче навряд чи буваю,

Та на мить це,

на мить це,

на мить…

Зблиск очей, губ загадка —

й потилицю, спину,

Незнайомцю, твою

я гублю назавжди;

Без кінця, без кінця,

без упину.

Невблаганного натовпу

ми протилежні потоки,

Нас розносять врізнобіч,

Ескалатори нас і вагони,

Невпізнанних, забутих,

підхоплюють

І розносять,

розносять

врізнобіч,

врізнобіч…

Так точнісінько

пам’яті плин

невблаганний вихоплює

Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить —

І спиною повернуті знову,

невпізнані знову

Із минулого тіні гублю я —

вже не докричишся:

Ескалатори днів і

вагони років

Нас розносять,

розносять

врізнобіч,

врізнобіч…

Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:

Відкривають метро —

оркестри, промови лунають,

Назад Вперед

Наодинці з життям. Поезія - страница 5

Похожие книги