Після ситого обіду треба дати їжі засвоїтися.
Не рвати душу, не мучити розум, вриваючись із ланцетом напереваги: підрізати, розітнути заново, розсікти ще раз… Нерозумно й користі не буде.
Жонглер замінив булави на кільця, танцівниця прискорила крок. Роззяви пішли. У капелюсі, що лежав на бруківці біля артистів, бряжчав жалюгідний дріб'язок. Зажурилася квіткарка: її квіти залишилися без уваги. Біля ніг жонглера розпласталася тінь: чорний силует з дюжиною рук.
Конрад здригнувся.
«А все тому, що в злодюги Міхаля тінь особлива була! Із чотирма руками. Про запас, розумієте? Чи ж це на добро? Ні, не на добро, запевняю вас!..»
Гарячий шепіт стряпчого накотився – й відступив геть. Нісенітниця, маячня! Ти перевтомився, високоповажний бароне. Надаєш значення дурницям. Тінь жонглера, балаканина нудного добродія Терца… І все-таки: чому спливло саме зараз?
– А криша від пристріту у вас є?
Тінь як тінь. Жонглер як жонглер. І танцівниця: звичайнісінька. Тільки жонглер упіймав кільця і стоїть, розгублено кліпаючи, а танцівниця загорнулася в шаль і відступила до партнера. «Вони схожі! – зметикував Конрад. – Одне обличчя… звички, ця пряма спина… Батько й дочка? Мабуть…» Зараз татко з донькою не викликали бажання милуватися ними. Переляк і здивування – видовище не з найкращих.
Перед артистами викаблучувався старий знайомий: крисюк з розпухлим вухом.
«Забагато його, паскудника… час скоротити…»
– О, шльондри! Збиваєте, значить, малиновий дзвін, а криші від пристріту не маєте? У голові жуки дірку проїли? Значицця, так: будете мені десятину віддавати, і будь спок! Ніхто вас не зурочить: тут мене кожна наволоч, як облупленого…
– Навіщо нас зурочувати? – тихо запитав жонглер. – Ми бідні люди. Ми нікому не робимо зла.
– Навіщо? Ну, брат, ти зовсім трюха… Люди, вони лихі. Взагалі лихі, втямив? Побачать, плюнуть, бац – і зурочили. Нутро боліти почне. Або дівка твоя спортиться. Не, без криші тобі ніяк.
– Ми бідні, – повторив жонглер, бліднучи. – Ми…
– Я ближче до обіду заскочу, – не слухаючи артиста, підбив підсумок здирник. – Відстібнеш… Або начувайся, трюха. У мене глаз – алмаз, скло ріже. Втямив? Не жмися, тобі ж краще…
Конрад зібрався втрутитися, але його випередив міцний чоловік у куртці.
– Що ви сказали, добродію? Криша? Від пристріту?
– Ну! – вишкірився «добродій». Неприємності вчорашнього дня озлобили паскудника, перетворили з банального злодійкуватого шмаркача на істоту непередбачувану, мерзенну й хижу.
Допитливий підійшов до капелюха. Нахилився і не вкинув, а поклав півбінара. У крисюка загорілись очиці.
– Ви впевнені, добродію, що здатні захистити своїх… е-е-е… підопічних? Я з вами цілковито згоден: бідних артистів усякий скривдити наміряється.
– Ну!
– А якому, дозвольте запитати, методу ви віддаєте перевагу, зводячи дах від пристріту? «Вище крокви, теслі!»? «Золотий горщик»? «Скрипаль на даху»? «Будиночок Карла Карлсена»? Повірте, це не пуста цікавість…
– Ну ти, дядьку…
Крисюк застромив руку за пазуху.
«Там у нього ніж. З цепу зірвався, паскудник… Серед білого дня!»
Конрад вистрибнув з карети на тротуар, але спізнився.
– Особисто я волію класти з правої, – дружньо повідомив чоловік у куртці.
І поклав. Точніше, неквапливо розмахнувся і припечатав крисюка чималим кулаком. З правої, як і обіцяв, у самісіньке око. Ефект був разючий. Паскудника відкинуло до квіткарки, розвернуло гвинтом, змівши по дорозі три горщички з айстрами, гупнуло об стіну будинку й повернуло назад у дуже ушкодженому стані.
