А тим часом відзначимо, що родичі квесторів продовжують збиратися в «Притулку…»
Залишилося ще двоє.
Барон галантно вклонився пані, та відповіла легким кивком. Пес підняв голову, схожу на диню, і широко позіхнув, висолопивши чорно-синій язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовті, ледь загнуті назад ікла свідчили аж ніяк не про рослинну дієту. У крихітних очицях жевріла нелюбов до людства в цілому і до співробітників Всевидющого Приказу зокрема.
– Лю, прошу тебе, без ексцесів…
Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – і демонстративно заснув знову. Хріп собацюра голосніше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома після гулянки в шинку. У повітрі зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвіт-стряпчий.
– А я тут, ваша світлосте, бажаючи відволікти панство від смутних думок, почав розповідати одну історію. Послухайте й ви. Це сталося майже місяць тому, і повідав мені про випадок мій колега, стряпчий Тлумач. Втім, це справи не стосується. Отже…
«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручніше влаштовуючись у кріслі. Бронзова табличка на підлокітті стверджувала, що крісло обтягнуте шкірою справжньої реліктової лібітинії. Всупереч здоровому глузду й даним історичних хронік, які хором запевняли: останні лібітинії пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днів, шкіра тварини коштувала б цілого спадку. «Ну гаразд, граф і дама-чарівниця. Припустимо, їм делікатність не дозволяє виставити Терца геть. А баба чому його терпить? І головне, чому терплю я?!»
– …королівський скороход Йован Сенянин. Смерком заточився на вибоїні, впав і звихнув щиколотку! Не інакше, зурочили… А проте, пані та панове! Скороход з вивихнутою ногою зумів доставити любовне послання його величності за призначенням, точнісінько вдосвіта, в будинок фаворитки Юлії Марабу. І за тиждень благополучно брав участь у Меморіальному забігу, де взяв золотий кубок! А все чому, запитаєте ви? Тому, що тінь у Йована була шестинога! Як міфічний кінь Ґедзь, що з'являється на виклик Вічного Мандрівця! Не на добро це все, скажу я вам. Ждіть біди і світотрясіння. А ось іще один випадок…
Пес Марії Форзац виразно чхнув.
– Даруйте, що перебиваю, – Конрад був вдячний собаці за втручання. – Я хотів би звернутися до присутніх з проханням надати допомогу слідству. У готелі залишилися особисті речі квесторів. Ключі від кімнат, де вони зберігаються, – у мене. Сподіваюся, ви погодитеся піти зі мною на Білу половину й уважно оглянути майно своїх родичів?
– На 'кого чорта? – сварливо поцікавилась карга, ворушачи пальцями.
– Чи не пропало що примітне? Чи немає чого незвичайного, що впадало б у вічі? – барон мало не бовкнув «у око», маючи на увазі каліцтво Аглаї Вертенни та пам'ятний метод малефіка Андреа Мускулюса. – Графе, прошу вас!
– Звичайно, бароне! Впевнений, пані не заперечують…
Сніг коридорів і кімнат на Білій половині пригнічував не менше, ніж смола та вугілля – на Чорній. Ліжка, здавалося, накрили поховальними саванами. На тлі одноманітної та всюдисущої білизни не лише пожитки квесторів, а й люди, що прийшли їх оглянути, виглядали недоречно. А пес Марії Форзац, складчастий, немов йому в гардеробі помилково видали шкуру сфінкса, – особливо.
Раніше Конрад не відчував цього повною мірою.
– Не заважатиму вам. Побудьте в кімнатах ваших рідних півгодини. Потім обговоримо, чи є щось дивне, якась невідповідність.
