Чоловік у куртці задоволено кивнув.
– Чудовий метод. Простий у використанні, доступний навіть для початківців. І, головне, дуже дієвий. Метод з лівої трохи поступається йому в кінцевому підсумку, але теж непоганий. Бажаєте випробувати, добродію?
– Він не бажає, – за крисюка відповів Конрад. – Правда ж, Феліксе Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн? Ти більше не бажаєш? Чи я помилився?
У здоровому оці крисюка спалахнув забобонний жах. Мерзотник замахав руками, задкуючи від жахливого, всюдисущого обер-квізитора, вереснув недорізаним поросям і – тільки п'яти блиснули. Дочекавшись, поки крисюка й слід прохолоне, барон кинув у капелюх артистів цілий бінар. Нахилятися й акуратно класти не став, зате перевищив гонорар чоловіка в куртці вдвічі.
– Ваш метод пречудовий, пане. Прийміть моє захоплення. Дозвольте відрекомендуватися: барон фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу.
Захисник жонглерів поклонився у відповідь:
– Андреа Мускулюс, магістр Високої Науки. Дійсний член лейб-малефіціуму, до ваших послуг.
Він нагнувся і провів долонею по бруківці. «Бере слід! – здогадався барон. – Магістр, значить… З дисертатом…» Не треба було пояснювати, чий слід бере пан малефік і навіщо. Коли Андреа Мускулюс легенько подув собі на долоню, а потім примружився вслід подуву, барон раптом пожалів нещасного крисюка.
Сьогодні Феліксові Шахраю не поталанило значно більше, ніж учора.
* * *
«Обитель героїв» зустрів обер-квізитора бадьорим стукотом молотків, вереском пилки-лобзалки та веселою лайкою майстрів. Какофонія долинала з Білої камінної зали, де ремонт ліквідував пам'ять про нічне побоїще. Барон рушив у прямо протилежному напрямі, на Чорну половину, прагнучи тиші.
Він вирішив заглянути в Чорну залу, де ще не був.
Якби не сонце, грайливе сонце полудня, що било у вікна, інтер'єр Чорної зали нагадував би оздоблення розкішного катафалка-велетня. А так, завдяки легковожним зайчикам, що витанцьовували джигу на смоляних стінах і аспідній стелі, катафалк виглядав безглуздо. Немов у його утробі зібралися справляти свято.
Не бадьорі покійнички, а цілком живі люди.
Граф Ле Бреттен власною незграбною персоною. Одноока карга Аглая Вертенна. Незнайома пані, однолітка барона, яскрава брюнетка у вишуканій сукні з накидкою. «Гіацин-віолет, анхуеський крій, облямування фалбалою», – відзначив Конрад. Сам він віддавав перевагу стоячим комірцям з мережив і складчастим вертугаденам, але був людиною широких поглядів і приймав нововведення. У всьому приємна пані, що й казати. Біля ніг хазяйки спав лобатий пес невідомої породи. А ще в залі, звісно, був присутній Фернан Терц. Коли барон побачив стряпчого, йому палко захотілося вигукнути: «О, даруйте, помилився дверима!» – і пошвидше ретируватися.
Але було запізно.
– Доброго дня, ваша світлосте! Як ми раді вас бачити! – сам того не знаючи, стряпчий повторив улюблене вітання прокуратора Цимбала. – Пані, дозвольте відрекомендувати вам барона фон Шмуца, рідного дядька квестора Германа…
– Фон Шмуц? – пані ледь повела бровою.
– …обер-квізитора першого рангу! Слідство у справі, відомій нам усім, доручено саме йому! І я запевняю, що немає більш гідної людини! Ваша світлосте, дозвольте представити вам містрис Марію Форзац, матір нашого незабутнього Кристофера Форзаца, який трагічно пропав безвісти.
З тактовністю пан Терц таки не дружив.
Але барона зацікавило інше. Містрис? Чарівниця? Таке звертання – рідкісне, але цілком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високої Науки. Не вульгарних відьом, а освічених, з дипломами, науковими працями, здебільшого з дисертатами, котрі з якоїсь причини приховують справжній рівень і кваліфікацію. Гаразд, доручимо Генрієтті розібратися.
