–
Ну то ж, – заговорив тепер той самий чоловік,– тепер моя черга говорити.
–
О…о, ви говорите українською;
–
Так, я належу до таємного ордену, оскільки наш орден таємний, то і мова повинна бути таємною. Ми й вирішили що ця мова ідеально нам підходить, оскільки цією мовою спілкувались давні поселення, що заселяли ці території, до того ж окрім тебе про неї ніхто нічого не чув з тутешніх.
–
Та я з України.
–
Тепер цей світ не такий, забудь це слово, бо країни об’єднані в одну конфедерацію, мова одна, закон один, правила одні, вороги спільні.
–
А вороги ж хто?
–
Виявляється вони є. Якась раса інопланетян почали останнім часом пролітати дуже часто нашими містами, викрадати людей, лякати, напевно, їх, а потім стерати їхню пам’ять. Ми знаходимо зараз десятки людей попід будівлями, які не пам’ятають, що з ними було останні 8 годин і які не взмозі до купи три слова скласти. Їх чимось обробляли на своїх літаючих тарілках, бо від них ішов дивний специфічний запах, особливо з рота, а очі у них були такі налякані… Ну взагалі ці інопланетяни вже нарвались.
–
Отже, це вони так шаліли в тому селі,– подумавши тихо сказав Павло.
–
Так, з історії ми знаєм, що вони вам не дають спокою вже давно, навіть на фресках давнини ми знаходимо згадки про них.О, забув відрекомендуватись, мене звуть Малеш, я представник відділу внутрішньої безпеки.
–
А я – Павло Сергійович – відповів він.
–
Тепер ти розумієш, що в нас тепер військовий стан, особливо після вибуху в лабораторії. Ті інопланетяни нарвались, вони щось шукали там, видно, зрозуміли що наші вчені близькі до створення машини часу.
–
От ті вчені, це через них мене кинуло до вас, як же ж мені назад добратись.
–
Не переймайся, лише розповіси деякі факти з історії твоїх часів, ми відновимо машину часу по збереженим записам і відправимо тебе назад.
–
Ну добре я хоч зараз вам все розповім.
–
Зачекай, ніхто не повинен знати що я теж розмовляю твоєю мовою, я сказав всім що поспілкуюсь з тобою мовою жестів.
–
Та я ж не знаю мову жестів.
–
Вони теж її не знають.
–
Ну гаразд, я їм жестами покажу, що тобі нічого не сказав.
–
А я вдам, що перекладаю твої жести.
–
Хороша ідея.
Раптом пролунав вибух, всі закричали, приміщеннями пройшлась звукова хвиля і кого вона торкалась той падав паралізований на землю. Побачивши це Малеш схопив матрац з ліжка ув’язненого і кинув собі під ноги, щоб упасти на м’яке, але коли хвиля і його торкнулась, то він промахнувся і все одно впав на тверду підлогу зі словами: «Облом, о….». Павлу більше пощастило – він взагалі не ставав і тому йому не прийшлось падати сильно…
Очуняв Павло сидячи на незручному кріслі посеред темної кімнати. Стіни були голі, окрім одного навпроти нього: одна ділянка стіни добре просвічувалась, а на ній висів знак: «Не курити!» із зображенням перекреслених сигарети, люльки, кальяну і ще якихось дивних речей. Перше про що подумав Павло: «Я вдома!!!». Проте придивившись уважно він зрозумів, що ця кімната –це ніщо інше як частина літаючого об’єкту, який, між іншим, вже рухався.
«Ага, – подумав Павло, і почав думати мовчки далі,– це підлий трюк, обов’язково запитаю нащо вони це повішали, їхнє щастя що не курю, а то на зло взяв би та й закурив. Дурні вони, думають що зможуть зламати мій дух козацький, та не на того нарвались, хай тільки побачу якогось – одразу голову відірву і нехай не просять про пощаду, хай знають… І чого це мене то з одного приміщення – в інше тільки й перетягують, думають мені це до вподоби, та я, та я їм всім покажу. Я злий, мене відірвали від домівки, мені нічого вже втрачати…
