Заспокойся, вони все одно нічого не чують, краще проспіваю якийсь мотив, мій шеф так завжди робить, особливо коли думає що його ніхто не чує, а нікому в голову не спаде йому сказати що кнопка виклику секретарші у нього інколи заклинює…
… Ла- ла- ла… му- му-му… зи- зи- зи »
Пройшло пів години:
«Ла- ла- ла…»
Вибачте, пройшло дві години і він нарешті замовк думати, аж раптом в голові почулись якісь голоси:
– А нарешті, як воно вимикається, я більше не можу слухати це, я вже забув комбінацію, допоможіть бо я щось або собі зроблю, або йому.
–
Заспокойся , ти що вже ввімкнув двосторонній обмін думками, дивись що ти накоїв.
–
Ой, вони читають мої думки, треба не думати про це, щоб вони не здогадались що я здогадався що вони читають мої думки… раз… два плюс два – чотири, три плюс три шість…
–
Ой, бач, він вже здогадався про те що ми читаємо його думки, ти ще не вимкнув, тепер він здогадався що ми здогадались що він здогадався що ми читаємо його думки.
–
Десять плюс десять – двадцять, одинадцять плюс двадцять п’ять…. Ну щось теж буде , два плюс два – чотири, думаю виходить чимось свої думки зайняти… А…а, що це таке.
Павло здригнувся і сказав останню фразу вголос. Перед ним виникли дві постаті – один більший на зріст (десь 1.90 метр) а другий трохи нижчий. У вищого тряслись руки, виглядав він трохи знервовано.
–
Що це з вами, на вас лиця нема і ви якісь зелені…а це ваш природній колір, – промовив Павло
–
Ми прийшли з миром, – промовив думками через телепатичний канал більший.
–
Да, знаю вас, всім кажете, що з миром, а самі нишком мікрочіп в одне місце засуваєте!!!
–
Я ж сказав, ми з миром прийшли, не доходить, тебе що вбити, щоб дойшло!!! А чіп то була не моя ідея.– заспокоївшись сказав вищий.
–
Ну добре, то ви справді мені щось всунули.
–
Гаразд зараз заберем, – промовив менший і натиснув кнопку на своєму браслеті.
Павло відчув, як по його руці щось ворухнулось і розчинилось.
–
А коли це від мене вийде?
–
Коли ти підеш в туалет, – відповів нижчий
–
Вірите чи ні, але тепер я згадав, що саме час, покажіть де він.
–
Ось, в цій кабінці.
Далі не цікаво…. (так 10 хвилин).
Тепер можна і продовжити історію після того як наш герой вийшов на поталу своїм потенційним ворогам.
–
Ну що ж, кажіть тепер, що ви з мене хочете.
–
Ну мене звуть М’якснерципінячкіскінцяп, але мені дуже подобається одне слово, я не знаю, що воно означає на вашій мові «Шкрябодир», тому можеш мене так називати, – говорив нижчий,– а цього – мого колегу зовуть Кунчичипеярміляско, але за його стійку нервову систему і терплячість його називають Сфінкс, це він сьогодні трохи не в собі.
–
А…а, так би й сразу, а чому ви вивісили знак «Курити не можна», у вас теж начальство до цього суворе.
–
А, це. Це просто стара модель корабля.
Просто сотні років назад ним викрадали людей, а тепер уяви картину: прокидається чоловік невідомо де, нервує, коли нервує то тяне покурити, бере і куре та ще й бички розкидає нам. То йому байдуже, а нам ще дихати цією гидотою, до того ж антисанітарія стає, ми ж в цій кімнаті людей оперуєм…
–
О, як цікаво, а як ви себе називаєте?
–
Ми альбури, – відповів Сфінкс
–
Значить ваша планета Альбурія – прикольна назва.
–
Ти що баран, не треба насміхатись з нас, – промовив Сфінкс
–
Не зрозумів?
–
Ну це те саме що ти – людина, а планету тоді ми будем називати Людинія, просто нашу планету звуть Екала і якщо кажуть екалець то мають на увазі не лише нашу расу альбур, а й інших мешканців нашої планети тварин, рослин, риб… Допетрав?! Примітив ходячий.
