Так, це був найкращий випад у моєму житті. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринґи, я був занадто близький до цього…
– Заради клинків Муніру! – десь далеко внизу прошелестів голос, який міг бути голосом тільки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуєш, Наставнику, ми…
А потім їхній Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжців.
…Двері відчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрішній засув, скидаючи його з гаків, і поштовх розчинив двері навстіж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорі, і зрозумів усе, коротким рухом вивільняючись із дерев’яної лиштви.
Зрозумів.
Усе.
Там була Вовча Мітла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахід і шпичастий Ґердан – господар кузні, і хвилястий Малий Крис-підмайстер зі зміїною головою на руків’ї; там були гігант-еспадон Ґвеніль і Махайра Паллантид – словом, усі комедіанти, які грали за вікном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену піку й жахливих Тьмяних, фарс для одного-єдиного глядача, для дурня Дан Ґ’єна, який відмовився змінити зіпсованого Придатка й повірив у неможливе…
Вони встигли. Встигли вчасно зачинити двері, одразу після того, як величезний Ґвенілів Придаток потужним ривком висмикнув із кімнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом із обома Звитяжцями – і знову брязнув засув, цього разу зовнішній.
О, вони встигли – певно, Небесні Молоти ще не відбили їм усього, цим хитромудрим Звитяжцям і їхнім Придаткам – але я встиг відчути їхній жах, коли Мейланьський Єдиноріг, Придаток Чен Анкор і його рука…
Коли ми рушили на них.
І моє вістря вперлося в замкнені двері, а двері в цьому домі були зроблені на совість.
Лише тоді до мене дійшло, що Придаток Чен тримає мене в правій руці.
І коли я здригнувся від запізнілого розуміння, сталеві пальці почали повільно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим і були.
Мертвим металом. Латною рукавицею.
Ось так воно й було.
…Зараз я витягнувся на всю довжину на матовій поверхні столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнілу голову, а сталева рука його лежить всією своєю вагою на моєму руків’ї.
Просто лежить.
І ніч за вікном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пізно йдуть усі наші дні й ночі.
Про що цієї ночі думав я?
Спершу… о, спершу думки мої спалахували й розліталися довкруж, як іскри від клинка, що народжується під молотом! Я вже думав про те, що зроблю із друзями, які обдурили мене, і зрадником дворецьким; я уявляв собі Вовчу Мітлу, яка благає про прощення; у моїх гарячкових видіннях чомусь поставав палаючий Кабір, і гнідий жеребець ніс мене повз руїни… а руку в латній рукавичці проймав слабкий трепет, коли щось тепле, із солодким запахом, стікало по моєму клинку…
Оце відчуття й повернуло мені ясність думок. Бо ніколи кров Придатків не струменіла по Єдинорогу.
Ніколи.
Не міг я цього пам’ятати.
Зате пам’ятала сталева рукавичка, яка торкалася мене. Ні, у ній не було життя, і коли металеві пальці все ж змогли стиснути моє руків’я, це не можна було назвати самостійним життям. Я навіть не знав, чи можу змусити ці пальці повторити те, що сталося зовсім недавно.
Це було не життя.
Це була пам’ять.
Пам’ять латної рукавички про тепло й міць руки, яка колись заповнювала її; пам’ять про шорстке обтягання руків’я того Звитяжця, чиє тіло немов виростало з лускатого кулака; пам’ять…
Просто я дуже хотів, щоб це сталося. А вона – вона згадала, як це траплялося раніше. І коли я потягнувся до неї крізь час і відстань – моє життя на мить уросло в її пам’ять, оживляючи неживе.
