Диво, якого я чекав і яке звалилося на мене раптово, наче літня гроза – зараз я вже не знав, чи хочу я його, цього дива, і якщо ні, то чи зумію відмовитися.
Бо я пам’ятав лють, яка спалахнула в мені; лють і спрагу, темну теплу спрагу, і жах Звитяжців потойбіч порога.
Бо я краєм душі доторкнувся чужої пам’яті, пам’яті нової руки Придатка Чена; пам’ять старої латної рукавиці, частини того одіяння, яке колись називалося збруєю…
Бо я зрозумів – як це траплялося раніше.
Забути? Відмовитися від підступного подарунка долі?..
А як же небо над турнірним полем? Небо, яке падає на мене, і півмісяць Но-дачі в ньому?!
А Тьмяні? Тьмяні – і вбиті Звитяжці, й Шешез Абу-Салім, який чекає, і розпачливий Пояс Пустелі, Маскін Сьомий з Харзи?..
А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?
Ні. Я не в змозі відмовитися від цієї руки. Я не буду від неї відмовлятися.
…Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевої руки-рукавиці – і крізь неї далі, крізь сонні шари її пам’яті, обминаючи їх, не тривожачи чуйний спокій, немов я підкликав Придатка, ще не знаючи, навіщо, ще роздумуючи, сумніваючись…
І незабаром відчув, як щось тягнеться мені назустріч.
Що це? Хто це?
«Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.
«Хто ти?» – луною почулося відтіля.
«Я – Вищий Мейланя…»
«Я – Вищий Мейланя…»
Тиша.
І – стрімким обопільним випадом:
– Я – прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг! А ти – ти мій…
– Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мій…
Я так і не зміг сказати: «Ти – мій Придаток!»
А він? Що не зміг сказати він?!
Ти – мій… Я – його?!.
…Латна рукавиця, у якій спить пам’ять про забутий час, хиткий міст між двома світами, що поєднує їх в одне ціле… і здригнулися неживі пальці, а кольчужні кільця немов уросли в тіло, коли ми ввійшли один ув одного: Звитяжець і його Придаток, Людина і його Меч; увійшли, але не так, як клинок входить у тіло, а так, як увійшли ми, стаючи злитим, єдиним… яким, напевно, і були, не розуміючи цього…
Ні, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодій у чужих скринях (цей образ був незрозумілий мені, але Чен чітко уявив його, і…), і знання наші не злилися в один нерозривний моноліт, як зварюються смуги різного металу в майбутній клинок (не-Звитяжцеві важко було повною мірою відчути це, але…); просто…
Просто я не можу передати це словами.
І обоє ми завмерли, коли із чорних глибин пам’яті латної рукавички пролунали два глухі, ледь чутні голоси, які ведуть розмову без початку й кінця…
– Ось людина стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Як їй поводитись?
– Не будь дволиким, нехай меч сам стоїть спокійно під небом!..
…Сам, – подумав я.
…Сам, – подумав Чен.
…Сам, – подумали ми.
Сам під небом.
І я зрозумів, що більше ніколи не назву Чена Придатком.
Уранці двері в кімнату виявилася незамкнені.
Чен сходив умитися, тоді одягнув мене в піхви, і ми пішли в кузню.
А в кузні було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали міхи, не палав горн, і в кутку спиною до нас сидів Придаток-підмайстер, перебираючи зародки майбутніх Звитяжців. Із-за його шкіряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.
Двічі Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кількістю шарів металу, і двічі Малий крис внутрішнім поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнівний зародок, не даючи з’явитися на світ щербатому Звитяжцеві.
Я мовчки спостерігав за роботою доти, доки Малий крис не помітив мене.
