Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською) - страница 16

Альонка була дівчинкою хороброю, але і їй ставало вже не по собі. Вона час від часу зупинялася, поправляла ремені рюкзака, що висів в неї за спиною, звірялася з картою і кожен раз їй здавалося, що карта щось не так показує, що реальність дещо відрізняється від її графічного відображення. Альонка не знаходила на мапі більшості поворотів, якими рясніла дорога…

Кущі вже росли не просто по сторонах насипу, а місцями вибиралися і на полотно. Правда в такому випадку їх чекала не найкраща доля, адже тут все ж час від часу, хоча й дуже рідко, їздили паровозики, але для пішої Альонки вони представляли значні проблеми.

Нарешті тунель, утворений деревами, різко, за черговим поворотом, закінчився і Альонка зраділа сонячному світлу. Настільки зраділа, що зробила крок вперед і тут же намочила взуття. Вона зупинилася, придивилася, звикаючи до яскравого сонячного світла і з подивом відзначила, що дорога йшла в справжнісіньке болото, пропадала в нього на цілих метрів п'ятсот а то й більше, і десь там, далеко, виринала, щоб так само піти у лісову гущавину, в такий самій зелений коридор для залізничної колії.

Вже цього Альонка ні як не очікувала. Судячи з її карті, вона ось-ось мала підійти до потрібного повороту, що вів би її до мосту, але болото, якого на мапі взагалі не значилося, раптом уволокло шлях до себе в трясовину.

Альонка важко зітхнула. Подумала було перейти болото в брід – адже якось же паровозики його долають, але потім передумала, тому що те паровозики, а це вона і з болотом може не впоратися, тим більше що за цей час шлях міг піти глибоко під воду. Та й сунутися особливо їй в каламутну, покриту бурою болотом воду особливо не хотілося.

Можна було повернути назад і це було б найбільш правильним рішенням, але Альонка була впевнена, що минувши це болото, вона виявиться в годині шляху від будиночка бабусі й дідусі, а повернувшись, їй довелося б або йти ще один проліт по дорозі пішки, або чекати на наступну електричку, а потім, в будь-якому випадку, мандрувати полем.

Але що ж їй було робити? Як обійти це болото, що йшло в обидві сторони і ховалося там, у лісі.

– Заблукала ніяк? – пролунав добрий баб'ячий голос.

Альонка стрепенулася. Не очікувала вона ні кого тут побачити – у місцях цих згубних, але старенька не справила на неї поганого враження і Альонка трохи заспокоїлася.

Бабулька була дуже старою, зігнутою ледь не до землі, спиралася на відполіровану довгим використанням палку-костур і ледь пересувалася. Так що Альонці здалося – вона в будь-який момент встигне від неї навіть не втекти, а просто піти. В руках у старої був козуб, повний грибів, ягід і якихось трав да корінців. Поруч ошивалися два коти. Один чорний і досить хитрий, другий світлішими, але вже дуже брудний, про який Альонка сказала б, що дурнішого кота вона ніколи не бачила.

– Не знаю, – відповіла Альонка. – Болото тут звідкись взялося. На караті його немає, а в житті є.

– І завжди було тут! – відповідала старенька, важко накульгуючи. – Завжди було. Ось скільки тут живу, кожен куточок знаю, а такого не пам'ятаю, щоб болота цього не було. Колись військові намагалися через нього дорогу побудувати, та засмоктало її болото і рейки, я так думаю, йдуть глибоко-глибоко! – чомусь хихикнула старенька.

– Значить, тому мені пора повертати! – засмутилася Альонка.

– Навіщо ж тому?! – здивувалася старенька і Альонці здалося, що навіть трохи випросталася. – Болото, воно, звичайно, проблема, але не така щоб заради нього так засмучуватися. Усяке болото має свій початок і свій кінець. – пояснювала стара. – Якщо ти зараз з шляхів зійдеш, та в право візьмеш, то лісом, по пеньках, по сушняку да купинах акурат до хаті вийдеш. Там Лисиця зараз живе – дуже добра і порядна особа. Вона мені як рідна сестра. Скажеш їй, що прислала тебе бабуля, що подорожує з котами, і просила посприяти. А вже Лисиця вона на те й Лиса, щоб всі потаємні стежинки да місця потрібні знати. Виведе і на прощання рукою помахає. Так що ти, доню, не бійся, йди прямо в ліс, до самої хатинки.