Война на три буквы - страница 41

– Три тисячі? Чотири?

Нарешті хтось найсміливіший кричить:

– П’ять!

Петро Олексійович шокує уманців:

– Сім тисяч гривень!

Мовляв, чому на «Рошені» таке можливо, а в Умані – ні? До речі, «після обрання» він обіцяє продати весь бізнес, «окрім 5 каналу».

Наприкінці кожного мітингу на сцену виходить дружина кандидата й матір чотирьох його дітей – мініатюрна Марина Порошенко. В Умані розчулені бабусі кричали їм «Гірко!», але Порошенко знітився: «Це ж не весілля». Й тільки обійняв дружину.

Після мітингу іноземні журналісти звіряють свої враження. Москвичка з «Франс-прес» вагається:

– Как-то не хватает в его речах… ммм… перца?

– Пороха, – підказують їй, але москвичка-іноземка не розуміє, чому українська перекладачка з Le Monde регоче.

Попри відсутність пороху, люди тягнуться до Порошенка, вважаючи його «новим». Це ключовий епітет, яке вживають практично всі, кого я питаю.

– Якось довіряю йому. А там час покаже. А Тимошенко себе вже показала, – каже 73-річний Василь Михайлович.

48-річний Микола, який чекав на Порошенка з пропозиціями, бо «особисто його знає»:

– Порошенка ж визнають у світі. Правда ж? Єдине, що я хочу в нього запитати: чого така слаба у нього команда?

– Порошенко – единственный достойный кресла президента, – дуже чітко висловлює думки 27-літній Влад. – Он много сделал для Майдана и для Украины. А Тимошенко – ни в коем случае. Это – тот же Янукович. Та же власть.

Але з Владом проблемка. Влад сидить із десятком хлопців у затінку ялини за квартал від мітингу в Черкасах, поряд з автобусами, якими привезли прапороносців. Влад схожий на десятника прапороносців.

– Хлопці, ви звідки? – питаю у рядового.

– З Черкас. А ви думали – «тітушки»? Та нас всігда автобус з роботи розвозить. А оце всі разом захотіли подивиться на мітінг.

Тим часом на мітинг дивляться й батьки з дитячого майданчика через дорогу, і випадкові перехожі, які не визначилися.

– Ти за кого будеш? – питає один молодий перехожий іншого.

Той непристойним жестом показує, що йому байдуже, й товариш лізе до нього обійматися на знак солідарності.

Артем Чапай, Insider

22 травня 2014

– Поїзд через Сватове не йде, – одного за одним ошелешує пасажирів провідниця вагону.

– А чого?

– Ви шо, з Луни свалилися? Там война!

– Я ж позавчора їхав! – обурюється літній чоловік.

– Так то було позавчора!

Того дня стріляли в Рубіжному й Лисичанську, й поїзд № 126 Київ – Луганськ перенаправили через Лозову. Тим, хто не дістанеться своїх зупинок, провідниця від імені «Укрзалізниці» пропонує «робіть, шо хочете», й усі вирішують зійти в Харкові.

– Харашо хоть так ходимо, – бурчить провідниця. – А то ж ми можемо забастовать. Чого ми должни под пулями їздити?

57-річна тьотя Люба їде у Троїцький район. Повинна була, як і я, зійти у Сватовому. До нас приєднується студент Ярослав. Ми вирішуємо ночувати на вокзалі в Харкові разом.

– Самій дуже страшно. Щас таке врем’я!

У мене стискається серце. Пізніше виявляється, що вона боїться злодіїв. Тьотя Люба – сварлива, кремезна, коротко стрижена сива селянка – розповідає, як по селу їздить армія, а все село ходить годувати «голих-босих-голодних дітей».