Зеров. Поховальний промовець - страница 10
Лимон бадьорив. Узяла до рук книгу, що її простягала мала. Дівчинка сіла на краєчок канапи, акуратно склавши маленькі тендітні ручки на колінах. Соля мимоволі згадала витончені руки Віри.
– Що за книга?
– Казки.
– Звідки знаєш? – примружилась Соля, марно намагаючись дати собі відповідь, зі скількох років людські діти вміють читати.
– Пані Вікторія читала мені з неї.
Пані Вікторія продовжувала дивувати Солю. Цікаво, коли саме вона стала така близька до родини своєї клієнтки? І з якого б то дива? Хоча щодо дива Соля якраз мала припущення.
Коли Віра і Вікторія зайшли до вітальні, Соля, вражена прочитаним, завершувала казку: «Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидів на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це – Смерть. Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій – його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови – одні потворні, інші милі і ласкаві. То були всі злі й добрі діла імператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці».
– Не надто весела казка для маленьких дівчаток, – зауважила пані Вікторія.
Хтозна, кого вона мала на увазі – Солю чи Марину. Віра мовчки пов’язувала шаликом таку ж тонку, як і руки, шию.
– Це гарна казка – тихо сказала дівчинка.
Соля скептично примружилась.
– Нам час іти, – безапеляційно мовила Віра.
Вікторія узяла книгу з рук підопічної, провела гостей до дверей. Соля, згадавши про триклятий трояндовий кущ, рушила за ними на вулицю.
Уже на порозі Марина розвернула рожеве личко до Солі.
– Не хвилюйся. До імператора прилетить соловей і прожене Смерть.
– А як не встигне? – усміхнулась обрізувачка троянд.
– Встигне. Солов’ї швидко літають.
Закінчивши катувати рослину – вона точно не стала кращою після Соліної варварської операції, – повернулась у дім.
– Тепер троянда відлякуватиме наших клієнтів? – саркастично запитала пані Вікторія.
– Деяких може привабити. Упевнена, тому хворому душею казкарю вона сподобалася б.
Вікторія усміхнулась.
– Андерсен любив троянди, але не думаю, що аж настільки. Тебе так налякала казка?
– Мене більше лякає наївна впевненість, що Соловей встигне раніше за Смерть.
Вікторія не відповіла, сіла у крісло, традиційно сховалась від Соліних переживань за парканом газети. Соля подумки благословила і газету, і редакцію, розуміючи, що сьогодні не готова до серйозної розмови з Наставницею.
IV. Помічник хормейстера
Стара наглядачка щодня наказувала дівчатам вишивати. Сидячи в охайній свіжовибіленій хатині з величезним глеком молока на столі, малі майстрині брались до роботи. Вишивали перехрестя візерунків на сорочках. Одна з наймолодших, Соломія, ще невмілими дитячими пальчиками встромляла нитку в голку і прокладала хирляві нерівні стібки на полотні. За таку роботу не похвалять, однак Соля й не сподівалась перевершити таких геніальних вишиальниць, як Тая чи Іванка. Кропітка ручна робота давалась їй нелегко. Це помічали й інші наглядачки, однак лише стара Геста примушувала Солю пороти і вишивати знову й знову. Виховувала терпіння чи ненависть до марудної роботи – Соля точно не знала. Сподівалась, що скоро зможе покинути коло учениць. Аби лиш зустріти Перехресника. На перехрестя дівчат поки що не випускали – малі. Перехресника можна було зустріти не раніше як у тринадцять років, а Соля не була певна, що витримає ще чотири роки під наглядом старої відьми.