Зеров. Поховальний промовець - страница 12

– Кажуть, на Контрактовій ярмарці щороку працює неофіційна ярмарка наречених, – скептично зауважувала Соля.

Наставниця скурпульорзно обвивала її сантиметровою стрічкою, щось мугикаючи під ніс.

– Певно, ви вирішили прибрати мене і спробувати здихатись так само, як батьки тих рум’яних сільських дівок.

– Ти, певно, й дихаєш сарказмом? Однак твої слова не далекі від істини.

Соля кисло усміхнулась.

– Сарказм підкреслює істину, а не заперечує її.

Пані Вікторія розгорнула сувій тканини карамельного кольору. Соля ледь стрималась, аби не торкнутись теплої поверхні, що устлала стіл.

– Хтозна, можливо, твій Перехресник не помітив тебе через те страхітливе вбрання, яке було на тобі в нашу першу зустріч.

Соля мовчала, подумки проклинаючи бісового естета, що дістався їй в Перехресники. Тобто поки що – не дістався.

– До речі, про Перехресників, – урешті наважилась вона.

Вирішила: кращої нагоди не дочекається, час розказати про хлопчину з газетами. Пані Вікторія завжди була стриманною і холодною у спілкуванні з Солею, відверто прискіпливою і іноді жорстокою – з ученицями, ввічливою, але недосяжною – у розмові з клієнтами. Скажена жінка. Краще сказати їй усю правду зараз, ніж через місяць, і тоді слухати крижані докори. Соля здригнулась, відчувши на собі погляд Наставниці.

– Що саме про Перехресників? – перепитала пані Вікторія.

Соля глибоко вдихнула і спробувала не дозувати інформацію, а видати все відразу:

– Я бачила Зустріч на Перехресті. Не свою. Бачила, як якийсь хлопець зустрів свого Перехресника, – вона зробила паузу.

Оскільки пані Вікторія зберігала мовчання, продовжила:

– Спочатку я не розуміла, чому бачу якесь сяйво над тим чоловіком у плащі. Думала, сонце грає чи що. Він ще й в окулярах був. А потім, – Соля скривилась, ніби спогади завдавали їй фізичний біль, – потім він засвітився ще яскравіше. Я спочатку подумала, що ось… що це і є мій Перехресник. Але він дивився не на мене. Хлопець з газетами теж засвітився так само яскраво. Я раптом зрозуміла, що це і є Зустріч. Тільки не моя Зустріч.

– Що було далі? – врешті мовила пані Вікторія.

– Вони привіталися, здається. Я бачила, як щось говорили, просто не чула. А потім… вони розійшлися.

Як не дивно, після того, як вона врешті розповіла тривожну історію пані Вікторії, їй полегшало.

– Коли це було?

Соля зморщила чоло, уявляючи, що зараз слухатиме не надто приємні слова.

– Два тижні тому. Коли приїздили Віра з Мариною.

Пані Вікторія мовчки погладила рукою тканину, дістала тонкі довгі ножниці з візерунчастим руків’ям із шухляди столу. Ножиці зблиснули у світлі вмираючого вечірнього сонця, що торкнуло своїм промінням підвіконня в кімнаті. Швидкими вправними рухами розрізала тканину. Лишила на столі шмат, інше – знов згорнула в сувій, прибрала в шафу. Врешті спромоглась прокоментувати Соліну розповідь:

– Отже, часу в тебе ще менше, ніж я думала. Сукню пошиємо до завтра.

«Певно та сукня й від Апокаліпсису врятує», – подумки закотила очі Соля.

– Не врятує, – спокійно мовила Вікторія, – але зустріти Судний день у ній буде не соромно.

Шили до ранку. Пані Вікторія кроїла, як танцювала. Бігала пальчиками з голкою вздовж обрізаних країв, ніби єднала не тканину – матерію, саме життя зі смертю, темряву зі світлом. Соля обколола всі пальці і пригадала всі лайливі слова, що знала. Зауважила бідність лексикону, засмутилась. Під ранок зварила каву і цього разу її Наставниця не відмовилась від трояндових пелюсток. Пили мовчки, насолоджувались смаком і світанком, що постукав у вікно.