Зеров. Поховальний промовець - страница 14

Друга пара – очі – лагідний дотик. Очі – промені. Смарагдовий відблиск. Упіймавши Солін зосереджений погляд, Вікторія прошепоче:

– Це помічник хормейстера. Навіть Садовський його хвалив. Кажуть, і поет, і музикант.

Дивний дзвіночок продзвенить у вухах Солі, стисне зсередини щось сховане під мереживом і теплою карамеллю сукні. Вона обірве на півслові співрозмовника, злякано пошукає очима пані Вікторію, що хвилину тому стояла поруч, але відійшла до гомінкого гурту «Ложі Нарбута», певно, тої особливої ложі, про яку говорила вранці. Не знайде і почне продиратися крізь форму і мережива, сміх і чужі розмови туди, де в темряві коридору зникла голова в шапці густого волосся.

Театр, як виявилось, не весь охоплений світлом ліхтарів та софітів, є в ньому закутки, сповнені густої кави мороку. Такий коридор поглине Солині коси, що ковзнуть по спині, зблиснувши в теплому світлі зали, перш ніж повністю пірнути в темряву. Стукіт підборів. Тиша. Соля зупиниться, потім повільно рушить, звикаючи до темряви, майже навпомацки пробираючись далі. Ще два кроки, стукіт. Хтозна, серця чи підборів. Той, за ким вона йшла, пірнув у цей коридор усього лиш на хвилину раніше. Невже розтанув тут, у терпкій пітьмі? Захлинувся безліхтарною темрявою?

Ішла і сподівалась, що спалахне світло. Раптово заллє усі темні закутки. Викреслить своїм сяйвом Перехрестя, яке вона так довго шукала, якого прагла. Світло спалахнуло, але не яскраве, ледь помітне. Таке не могло на рівних конкурувати з темрявою коридору, хіба позначити на стіні рівний прямокутник вікна, а на ньому – чіткий силует. Темний, як найчорніша кава пані Вікторії, без краплини вершків. Силует видихне дим, як один із біблійних демонів, і, як привидиться Солі, зблисне вуглинками очей.

– Ви когось шукали? – майже лагідно запитає демон біля вікна.

– Думала, що вас. Тепер бачу, що ні, – відповість вона, розтираючи язиком по піднебінню гіркоту розчарування.

– З кимось сплутали?

– Напевно.

Демон згасить цигарку. Соля зітхне, майже схлипне. Вони разом підуть до виходу, до сліпучого прямокутника дверей, де в залі лунає сміх і переповідаються плітки, де є особливі ложі і змагаються в дотепах царі поезії, імператори алкоголю.

– Павле! – раптовий вигук, радісно-збуджений, примусив Солю здригнутися.

Пролунав надто близько, надто бадьоро, після сонної темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солі в коси, зробивши їх ще важчими.

Демон поруч із Солею з тонкими рисами обличчя, високий і стрункий, усміхнувся комусь, змусивши її прослідкувати за його поглядом. До них підходив чоловік. Сірий костюм, скельця окулярів. Великий ніс, повні губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя раніше. Соля майже чула, як ці повні губи щось говорили хлопчині з газетами, там, далеко, на Перехресті. Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формі гімназиста, зовсім не випадковість? Він був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрі. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою і спілкуванням із друзями, зовсім не підозрюючи, що хтось ходить за ним назирці, стежить за його рухами, намагається відвести від нього найменшу тінь загрози.

Ось він який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що він – не її Перехресник? Чи Перехресники взагалі не повинні бути гарними? Хтозна.

Чужий Перехресник стояв і ввічливо усміхався, певно очікуючи, що демон представить його Солі. Демон так само ввічливо усміхався, зберігаючи делікатне мовчання. Соля без усмішки чекала, спостерігаючи за обома. Вирішила відрекомендуватися самостійно, навіть повітря в легені набрала. Її випередили.