Зеров. Поховальний промовець - страница 17

Стверджувала, а не питала дозволу. Бо й справді могла.

Пані Вікторія зміряла її поглядом.

– Он воно що, – розуміюче усміхнулась. – Свого часу мені варто було б вислухати тебе до кінця.

– То вислухайте зараз, – спокійно сказала Соля.

Вони стояли не на Перехресті, це була не перша їхня зустріч, яку слід було б ознаменувати цими словами, однак в маленькій майстерні у будинку на Паньківській серед зимового страшного міста залунали слова Зустрічі:

– На Перехресті зустрілись ми.

– І Перехрестя вкаже нам шлях і судитиме нас. Моя зброя – лезо.

– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну репліку Соля.

Пані Вікторія повернулась від дверей до канапи.

– Клопоту з тобою з кожним днем більше.

Сіла. Подивилась на Солю, ніби прикидала, скільки тканини піде їй на нове вбрання. Соля мовчала.

– Ти знаєш, що таких, як ти, майже не лишилось?

Дурне питання, нащо відповідати.

– Якби я…

«Якби ти знала відразу, ти відправила б мене з міста ще минулої осені. Хто б сумнівався?».

– Як…

«Як взагалі Геста відпустила мене? Скажімо, вона не була в захваті від ідеї».

– Як…

«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотіла».

Вікторія капітулювала. Є ситуації, від яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.

– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напівофіційну згоду.

– Заспокойтеся і випийте кави, я зготую, – відповіла Соля, – я все зроблю.

Вікторія майже впала на канапу і завмерла. Сиділа на ній, зі своєю ідеально рівною спиною і тендітними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась філіжанки, яку простягла їй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нічого не коментувала.

Соля зникла у кухні на півтори години, а коли повернулась у вітальню, побачила пані Вікторію в тій самій позі на канапі. Лиш кава була вже випита і дивні темні візерунки вкривали денце і стінки маленької філіжанки.

– Знаєш, – сказала їй пані Вікторія, – мені ніколи і ніхто такого не говорив.

Соля знала. Перехресницям такого не говорять.

«Заспокойтеся і випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирішу твої проблеми».

Простягла горнятко. Тендітні руки пані Вікторії обхопили його як найцінніший скарб. Уже на порозі, озирнувшись, Наставниця мовила:

– Навесні вони підуть з міста. Ти маєш теж піти, тоді буде безпечно. Твій Перехресник не в Києві, інакше б ти його вже зустріла. Довше тобі не можна лишатись.

Соля ледь помітно кивнула. Усе ніби стало на свої місця. Пані Вікторія вийшла, загорнувшись у каптур із лютневої хуртовини, розтанула в танці колючих сніжинок за вікном. Повернулась за кілька днів і привезла Солі тоненький аркушик із дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозуміла, що великий і червоний стіл – то імератор на ліжку (напевне, у ковдрі), а скелет у короні, який сидів на животі в імператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усередині якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.

– Соловей? – запитала пані Вікторія.

– Хто ж як не він, – усміхнулась Соля.

А вже за місяць вона склала учетверо аркушик і поклала його на дно потертої валізки, з якою прибула в Київ більше ніж рік тому. Німці акуратно прибрали з вулиць міста недобитки армії Муравйова, Соля зрозуміла, що їй час їхати.

Пані Вікторія не проводжала її до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток із чимсь їстівним, обійняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулиці. Соля піднялась хиткими сходинками, сіла, кинула погляд на вивіску. Хтозна, чи дивилась зараз на неї пані Вікторія з вікна вітальні. Фаетон рушив.