Зеров. Поховальний промовець - страница 15

– Мій друг – Микола Зеров, – урешті сказав демон.

Виявляється, у цих дітей диму й темряви теж можуть бути друзі.

– Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.

– О ні, давайте сьогодні без звань, бо мені доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – відповів Перехресник.

Професор! От чого той хлопець убрався гімназистом.

– Тільки скромний помічник, – злегка схилив голову в бік Солі, – Павло Тичина.

Пан професор Микола Зеров, тільки зараз зрозумівши, що вони не знайомі, звів брови на свого високого лоба.

– Соля, – не надто інформативно відрекомендувалась вона. Її співрозмовники в очікуванні детальніших роз’яснень зберігали мовчання.

– Соломія, – видала вона максимум відомостей, які справді могла розголошувати.

– Дуже приємно, – усміхнувся демон Павло Тичина, помічник хормейстера.

– Надзвичайно приємно, – скопіював його усмішку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.

Війнуло трояндовим ароматом – до них підпливла пані Вікторія з історією про малювання грошей. У цій історії чомусь фігурувало ім’я Віриного чоловіка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетників? Дивне місто. Пан професор і помічник хормейстера жваво обговорювали розказане, далі розмова різко пере- йшла на книги. Соля похитала головою – божевільні люди, як вони звели все в один логічний ланцюжок?

Чужий Перехресник пожвавішав, змінив навіть тембр голосу, зблиснув скельцями окулярів. Говорив палко. Соля подумки відзначила, що на лекціях його, напевно, слухають. Він навіть спровокував її перепитати незрозуміле:

– Семпер легендум?

– Semper legendum[2], – усміхнеться він, – удома варто тримати тільки ті книги, які завжди перечитуються.

– Сумніваюсь, що в тебе лиш такі. Певно, загородив книгами всю квартиру.

– Загородив, але кожну хочу розгорнути. Бракне часу.

Соля знизала плечима.

– Я люблю казки.

Професор зауважив:

– Майже всі книги глибоко всередині – казки. Ми лиш переповідаємо одне одному забуті сюжети.

Помічник хормейстера усміхнувся.

– Як щодо поезії?

– Поезія звертається до давніх переказів і образів у першу чергу. Врешті, поезія має у своєму розпорядженні обмежений розмір. Прозовий твір може дозволити собі розлогість мовлення, для поезії – це страшенне марнотратство. Хіба ж ви обираєте звичайні, ненасичені тисячами змістів слова? Ні, ви шукаєте слово чи образ, який однією своєю появою в рядку змусить читача згадати найстрашніші нічні жахи, найсолодші миті життя, тисячу відчуттів, відтінків кольору, дозволить торкнутися неба і впасти в безодню Тартару.

– Ви говорите як поет, – сказала Соля.

– О ні, власні поезії мені видаються сухариками. Я тільки скромний перекладач.

– Занадто скромний, – зауважив Тичина.

У пам’яті Солі вони лишаться такими, якими були того вечора: Микола Зеров, пан професор, скромний перекладач, що говорив про казки і поезію, чужий Перехресник, і Павло Тичина, гарний, як демон, поет і музикант, помічник хормейстера.

Зима 1918 року була страшною. Певно, усі погані знаки, що ними пані Вікторія не стомлювалась лякати Солю, стали передвісниками цієї зими. Соля залишилась у Києві. Щодня, заварюючи каву, не могла зрозуміти, сердиться пані Вікторія через її присутність чи радіє їй.

Вони майже не виходили з дому, а клієнтки та учениці її Наставниці перестали з’являтись у майстерні. Однак ранок Соля починала незмінно – з кави, протирання вивіски вологою ганчіркою і поливання трояндового куща в горщику, що тепер переїхав з вулиці у передпокій. Ні цукор, ні кава, ні вершки не зникли з їхнього столу, Соля подбала і про інші продукти. Пані Вікторія лиш уважно придивлялась до рук Солі, коли та накривала на стіл чи подавала страви. Щось підозрювала? Про щось хотіла запитати? Не запитувала.