Час збирати метафори - страница 18

«Розташовуйтеся!» – весело підморгнув мені наймолодший, і «р» смішно булькнуло чаєм, який він налив у своє горнятко. Обличчя в нього було гладенько виголене, одягнений, здається, як священик – у суворий чорний сюртук, білу сувору сорочку, суворий білий «метеликом».

Увага п'ятьох солідних людей мені була дуже приємною, і я несміливо, але з задоволенням, сів за їхній стіл. Це, як потім з’ясувалося, була моя друга помилка в той фатальний день.

«День сьогодні буде казковий!» – усміхнувся мені мій незмінний гість. Втім, гостем був я, а він – господарем. Я мовчки встав, підійшов до відчиненого вікна. Сонце давно вже перетворилося на пересічну золоту монетку і розучилося підморгувати. Усе, на що воно тепер було здатне – це покритися іржею, якщо довго на нього дивишся. А ще кажуть, що золото не іржавіє.

«Не гнівайтесь, прошу вас!» – благально й ласкаво, як завжди, промовив мій гість-господар, і ми сіли в наші старі фотелі, він – у більший, я – в менший. Він поклав на столик свою зачитану усіма, хто вже вміє й ще не вміє читати книгу в сап'яновій або шкіряній палітурці, а можливо, в паперовій. Головне – що в ній було написано про мене.

«Я хочу до мами», – як звичайно, сказав я, хоча знав, що він відповість:

«Дорогий мій, ну зрозумійте ж: у цій книзі, – він погладив сап'янову або шкіряну обкладинку, а можливо, паперову, – є тільки ви, а про ваших батьків, на жаль, не сказано жодного слова…»

«Я написав на майже найвище ім'я клопотання про помилування», – вперто сказав я.

Він винувато подивився на мене й промовив, майже вибачаючись:

«Звичайно, звичайно, мій дорогий, поговоріть із королем! Він завжди тут, поряд з вами, в сусідній кімнаті. Тільки прошу вас, не запізніться на торжество, адже без вас нічого не вийде».

Я знизав плечима:

«За мене можете не турбуватися, я ще жодного разу не запізнився на процесію: як би там не було, це єдина світла пляма в моєму житті. Хоча воно й стала причиною всіх моїх негараздів…»

Він зітхнув і посміхнувся.

«Що ж до короля, – продовжував я, – у нього немає іншого способу вийти в люди. Не сумнівайтеся, він напевно не запізниться».

Ми помовчали, і я відчув, що, як звичайно, шкодую свого, як не крути, гостинного господаря і, по суті, хрещеного батька.

«Облиште, не сумуйте! Я ж розумію, ви хотіли як краще…»

Краще б я цього не робив. Але зроблене не зміниш, а якби якийсь сміливець і спробував змінити, вийшло б ще гірше, правда є правда. Старший намазав на маленький шматочок булочки гусячої печінки, відкусив крихітний шматочок і, звертаючись до того, хто привів мене в цю харчевню, сказав:

«По-моєму, колега, ви помиляєтесь. Прирікати мсьє на те, щоб він сказав правду? Мій досвід і авторитет підказують мені і нам з вами, що це може мати фатальні наслідки як для нього особисто, так і для багатьох – дуже багатьох – інших».

Схожі один на одного учені закусили з тарілок з підсмаженими ковбасками і кислою капустою, обмінялися багатозначними поглядами й сказали – спочатку той, що сидів обличчям до мене, а потім той, що в профіль:

«Колего, ви прирікаєте цього недорослого пана на гірку долю. Правда – це єдине, чого треба побоюватися, все інше не тільки безневинне, але іноді й корисно». Священик відкусив від бутерброда з огірком, помовчав, потім зітхнув:

«Колего, я вам як син, але дозвольте мені висловити важку для всіх нас і, впевнений, вас також, думку: чи не буде найбільшою помилкою приректи цього джентльмена на те, щоб він почав свій свідомий життєвий шлях з того, чим було б навіть небезпечно цей шлях закінчити»?