Час збирати метафори - страница 19

Господар столу слухав їх і задумливо кивав, зітхаючи й дивлячись добрими очима на кожного зі своїх друзів і на мене. А я дивився на них і нічого не розумів, і це було неймовірно цікаво, навіть цікавіше процесії, і страшнувато, навіть страшніше, ніж пропустити процесію.

«І все ж таки варто спробувати», – сказав він. Потім звернувся до мене – благально і ласкаво:

«Ось побачите – у вас буде не життя, а казка! Повірте, ніхто не зробить це краще за мене. І робити вам майже нічого не треба, тільки сказати правду – голосно, щоб усі навколо почули і засміялися».

«Ну, і чого ж ви цим досягнете, колега? – запитав старійшина, доїдаючи гусячу печінку. – Навіть якщо чомусь засміються – що з того? Сміх сміхом, але в він буде нездоровий».

«Ви впевнені, що вони, почувши правду, розкриють очі, а не потуплять їх?» – запитали в унісон його вчені однолітки, схожі один на одного, як дві купюри вищого достоїнства. А молодий священик додав:

«Ви хочете, щоб наш гість розкрив їм очі на те єдине, на що вони очі розкривати не хочуть?»

Господар столу мудро, але сумно посміхнувся:

«Не хочуть, колега, ви праві… Але сподіваюся, що, один раз зважившись, не зможуть і не захочуть закрити. Адже з правдою живеться і легше, і цікавіше».

Він благально глянув на мене:

«Чи згодні ви всього лише вислухати мою пропозицію і вже потім вирішити, прийняти її чи ні? Чи вірите ви, що я бажаю вам, і взагалі всім, тільки добра?»

Мені було так цікаво, що я жодної секунди не сумнівався. Тільки вдихнув глибше й випалив:

«Згоден!»

І це була моя третя, вирішальна помилка.

«Помилка полягає в тому, – сказав він, задумливо тарабанячи пальцями по сап'яновій палітурці, – що я шукав вододіл у площині «правда – брехня». На жаль, це виявилося помилкою».

«У тому-то й справа», – пробурчав я, нарізаючи тонкими скибочками його улюблений сир і розливаючи чай у дві глибокі червоно-білі чашки з королівськими вензелями, що стояли на блюдцях з витонченими блакитними облямівками. Він вдячно кивнув, сьорбнув чаю і продовжив:

«Тепер я розумію, що вододіл проходить у зовсім іншій площині, а саме – щасливий той, кого ощасливлюють чи ні. Правда не може бути ані гіркого, ані солодкого, і брехня не буває ані солодкою, ані гіркою».

Я відкусив сиру, сьорбнув і кивнув:

«Ви ж самі бачите, до чого призвела зрежисована вами витівка, яку ви й ваші друзі за сумним непорозумінням іменували повідомленням правди».

Він винувато кивнув і відставив чашку:

«Бачу. І все – через мене…»

«І через мене», – уточнив я.

«Та ні, ви ж просто погодилися здійснити мій задум… Втім… Крім вас не погодився більше ніхто. Тепер можна зізнатися: я багатьох намагався умовити…»

Він прикрив повіки й гірко зауважив:

«Хронічний нав'язливий синдром насильницького інформування… Лікується, хоча і не виліковується, тяжкими й постійними докорами сумління».

«І довічною ізоляцією від потенційних слухачів, – не міг не зауважити я. – От тільки ізолюватися якраз і не виходить. Мені через вас на роду написано говорити цю вашу, хай їй грець, правду новим і новим поколінням учасників процесії, що віддають перевагу потупленню очей замість того, щоб розкрити їх, як вам би того хотілося. Втім, тепер і мені теж…»

Він кивнув, важко встав, підійшов до вікна, довго дивився на золоту монету в небі і, нарешті, промовив: «Тепер я розумію, що правда – це не обвалені на тебе факти, а казка, розказана собі самому».