Час збирати метафори - страница 21

«А до мене він не заходив з тих самих пір, як посадив мене на цей трон. – Король захотів засумувати, але передумав і мудро взявся в боки. – Він досить розумний, щоб зрозуміти, що я, на відміну від… тільки не ображайтеся, від вас, можу впоратися з наданою мені роллю самостійно, і ніякі заспокійливі спільні сніданки й ліричні відступи мені не потрібні…»

«Нехай собі теревенить сам з собою скільки завгодно, – подумав я. – Головне – щоб ми перейшли, нарешті, до мого прохання».

Король прорік з вродженою величчю, що надавала щорічній процесії обожнюваний народом блиск:

«Для державного мужа, – він зробив природну, улюблену народом паузу, – немає нічого кращого за стару добру бабу, – він облизав губи, – рясно политу вишневим соком і ромом. Все ці екзотичні гусячі печінки, огіркові бутерброди й примітивні сосиски з кислою капустою не сприяють пульсації найвищої мислі. Головна умова ефективного управління державою, дорогий мій вимушений герою, – це впорядковане харчування. І, зрозуміло, розкішні вбрання, що стравляють незабутнє враження на тріумфуючих».

«Моя думка вам відома, – все ще не даючи волю емоціям, відповів я. – Краще скажіть, ви отримали мою заяву?»

Король надкусив улюблену ромову бабу і відповів – як завжди, сентиментально й мудро:

«Милий мій побратиме, ну що мені вам відповісти?… Я тут мало що вирішую, ви ж знаєте, хто все це придумав…»

«Я хочу до мами!» – втрачаючи здатність дискутувати, закричав я.

Король проковтнув залишки баби й змахнув зі щоки скупу сльозу:

«Любий колего… Де вони, наші з вами батьки? Погодьтесь: їх нам давно замінив наш, так би мовити, хрещений батько».

«Хочу до мами!» – прохрипів я, скочивши зі зручного крісла й тупнувши ногою так, що королю довелося поправити корону. Він витер ще одну скупу сльозу і сказав:

«Тоді відмовтеся від своєї непотрібної фрази. Не кажіть її. Забудьте, от і все. Нехай наш благодійник, а точніше сказати, ваш мучитель, підшукує вам заміну. Щодо мене, то, як добре відомо всім, хто радіє, незамінний, така вже моя королівська доля, а от ви…»

«Де ж він знайде мені заміну?! – закричав я у відчаї. «Він же і мене ледве знайшов! Ніхто ж не погоджувався!»

«А все тому, що ніхто не міг собі навіть уявити, які казкові умови тут створені. Це ж не життя, а справжня казка!..»

«Ага, ось воно, виходить, як!! – заволав я і рвонув на собі сорочку, немов гранатну чеку. – То по-вашому, сказати правду нічого не коштує? Взяв, сказав і прирік себе на казкове життя?! Отже все так просто? Значить, у цю сап'янову палітурку може потрапити будь-хто?! Гаразд, так буде вам ваша правда! Слухайте!..»

Я хотів прокричати мою фразу, але король запротестував і підняв руку:

«Ну, ось, образився. Даремно ви так, колего! Ми ж з вами співв'язні, навіщо ж нам сваритися? Ви маєте зберегти правду для численних наївних радіючих. І взагалі – до ходи залишилося зовсім небагато часу, а я ще не одягнений… Час нам обом збиратися».

Присутні – діти, дорослі, чоловіки, жінки, навіть домашні тварини – тріумфували в очікуванні ходи, махали руками й піднімали до неба кульки, схожі одна на одну і ранкове сонце. Я радів разом з усіма, тому що гуртом радіється набагато веселіше, ніж поодинці. Королівської процесії ще не було видно, але ми знали, що вона наближається з казковою невідворотністю. Я підстрибував і кричав, сміявся і підморгував, не помічаючи, що сонце вже почало перетворюватися на іржаву золоту монету.