– Вуйко Гаврило дуже мудра людина. – Думає хлопець. – Не даремно він лисий.
Хлопець скубнув себе за густу жорстку чуприну, але жодна волосина не залишилась у руці.
– І коли я полисію?
– Слава Ісу. – Вітається Гаврило. Починається неспішна розмова з роздумами, щоб не образити співрозмовника. Говорять про се – те., та Танас знає, що вуйко Гаврило так собі не заходить. Вуйко, можна сказати, не віруючий, але у свята не робить, бо що люди скажуть та й відпочивати треба, якщо хочеш жити й робити. Тому перемови, зустрічі, гості, всякі інші розмови відкладаються на святкові дні. Гаврило з малих літ усвоїв, говорити – не ціпом махати, так що недільний труд – моління, гостювання та балачки.
– Ти не ображайся, – здалеку починає вуйко Гаврило, – що я тобі скажу. Оце коли поїхали мої діти брати та сестра, вони залишили мені гроші. Хочу купити землю. Чи не відпродаєш батьків кусок. Я готов заплатити вдвічі більше.
Батька неначе підкинуло почуте. Він пройшовся перед вуйком Гаврилом, тамуючи лють.
– Знаєш, що я тобі скажу, – глянувши на сусіда з ненавистю, просипів він, – жебракувати піду, в гріб ляжу, а землю не продам.
– Охолонь, – обнімає Гаврило батька, – це я так, на всяк випадок запитав. Сам на твоєму місці ні за які гроші не продав би. Куплю кусок гори за хатою, доведу до ума, посажу сад.
– Допоможу. – Уже спокійніше буркнув батько. На довго запала мовчанка. Танас встиг двічі принести води, а чоловіки все мовчали. Один обурився пропозицією сусіда, інший катувався тим, що наніс уразу хорошій людині.
– Що то за вороння злітається у твій двір? – Нарешті порушив мовчанку батько.
– А, то зрідка заходять адвентисти, єговісти, штунди, свій піп також не минає. Всі туркочуть голубами, що тільки їхня віра правильна, інші – єресь. Всі цитують Біблію, спираються на Бога, повір їм, віддай душу, а гроші сам добровільно принесеш. На тому стояла і стоятиме всяка віра. Найпростіше зробили націонал – соціалісти чи, скажімо, більшовики. Вони зорганізували справу так, що тільки малесенька частка їх вірить у свої утопічні ідеї, зате оплачують боротьбу за їх ідеї всі поголовно. Вони насильно відбирають гроші, вірніше труд, частенько і життя на свої ідеї. Дивись, до нашої молоді внадився Осип’юк. В нього своя ідея – вільна та незалежна Україна. Ідея сама по собі прекрасна. Одного не договорено, вільним та незалежним може бути лише багата людина.
Той хто кладе голови, проливає свою і чужу кров, хто оре поле чи варить сталь навіть при оголошені державної незалежності залишиться всього – навсього робочою скотиною. Ідея самостійності, незалежності перетворюється у фікцію, утопію. Скоро не бути нашій Ненці Україні вільною. Пригорнула її до себе Росія. Думаєш Німеччина проти взяти в обійми Україну? Чи люба сусідня і не сусідня держава, якщо буде в змозі. І в майбутньому кудись наша Ненька хилитиметься чи на схід, чи на захід, може й на північ. З – за кордону тягнутимуть, у нас же знайдуться такі люди, які підпихатимуть. Я ж волію, щоб стояла рівнесенько, щоб випрямлювалась після кожного поштовху як неваляшка, щоб до неї горнулись інші країни. Хоча таке бажання на сьогодні також утопія, як боже царство, як комунізм. Для того щоб наша Ненька встала з колін, потрібно її зміцнити, збагатити. Житиме народ в Україні краще інших, бути нашій Ненці і вільною, і самостійною, тому що країна сильна тільки багатим народом, а не окремими людьми.
