Не опускаючи очей… - страница 37



Крізь кремінь все-таки проріс?..
Отак і правдонька настійно —
Крізь переплетення густе,
Крізь гори слів, мовчання стіни,
Усе долаючи, – росте!
* * *
Я і ти… Й березневе чекання
Із березовим пахом води.
Мелодійна хвилина прощання
Заглядає у шибку… Зажди!
Щось у тиші сховалось значиме,
Розпізнати не вистачить сил…
І вікно за твоїми плечима,
Наче розмах просвітлених крил.
* * *
Закони радості єдині,
Хоч, може, різні в них слова.
Вони зажуреній людині
На сонце видають права.
І жодне слово не зітреться
Ні снігом гострим, ні дощем…
Чи на скрижалі свого серця
Ми ті закони занесем?
* * *
Строгі лінії, білі лілії…
Звідки це?.. Вже колись було…
М’яко пензлем своєї ідилії
Вимальовую губи й чоло.
Відкликаю незламані рисочки
З молодої, як ранок, жаги.
Та чи пам’яті дальньої вистачить
Докінчить?.. Бо сніги вже… сніги…
* * *
Не барабанно… Скрипочкою… Тихо…
Коли зазвучення – пташиною у жмені,
Озветься ніжність і затихне лихо
Для вічного, як всесвіт, одкровення.
Те одкровення у одному слові —
Люблю. А що, мені скажіте, вище?
Усе велике має ув основі
Оце – в любов проросле коренище.
* * *
А тиша все ж вагоміша від крику…
Іду туди я, де лапатий сніг
Вкриває землю сонну і велику,
Щоб чистотою наділити всіх.
Уроча тиша зазирає в очі,
Щоб відкривались ми самі собі…
Я тишу цю подарувати хочу
Своїм газдиням – радості й журбі.
* * *
Сумління знов шепоче: «Ой, не так,
Не так живеш, не те, мій друже, робиш,
Міняєш на поцоканий п’ятак
Днів золото незнайденої проби».
А що мені відповісти йому,
Не обмануть свої надії й ваші?..
Життя іде на фінішну пряму —
Тут кожен рух багато дуже важить.
* * *
Земля батьків – не слово, не умовність,
А істина велика і проста.
Це отчий дім, невищерблена совість,
Могила діда в затінку хреста.
І голос матері, і запах рути-м’яти,
Зоря вишнева і любові щем.
Це – все, що ми не смієм забувати,
Як найдорожче в світі, бережем.
* * *
Наказую собі: сьогодні без проблем.
Та, видно, жити так я не навчуся.
Тягар турбот в собі завжди несем,
Бо все навкруг у зіткненні, у русі.
Безсоння, хвилювання, вічний біль —
Вони вкарбовані у наші, певно, лиця.
То, поки дихаєм, – ходімо, друже, в бій,
А спокій нам нехай лише присниться.
* * *
Я вже не раз все починав спочатку,
Відлічував, як мовиться, з нуля.
А що робить: мовчати чи кричати,
Коли наврочили так небо і земля?
Життя не розгадає всі загадки…
Хитався світ, і гаснув промінець…
Я вже не раз все починав спочатку
І думаю, що цьому не кінець.
ПРИКАЗКА
Що візьмеш – утратиш,
Віддаси – твоє…
В приказці крилатій
Хитра мудрість є.
Натерпівсь багато,
Та усе – дарма:
Що узяв – утратив,
Що віддав – нема.
БІЛЯ МОРЯ
Біля моря – музики

Если вам понравилась книга, поддержите автора, купив полную версию по ссылке ниже.

Продолжить чтение