Мільйон на трьох - страница 11

– Щось підозріло швидко зламався наш Лесик. – Вадим хитрувато примружив свої очі, звертаючись до ініціатора майбутнього пограбування. – Напевно не допомогла йому твоя стрілялка у розмові з Сєдаковим.

– Напевно. – Гарник знизав плечима. Він хотів іще кілька слів додати, але у цю мить з-за рогу будинку з’явилася постать Лесика.

Власне, поява компаньйона не мала б бути перешкодою для продовження розмови, але помітивши розбите обличчя у товариша, обоє враз замовкли, використовуючи мовчанку для того, щоб оцінити серйозність його ушкоджень.

– Чого витріщилися? – першим озвався Лесик, який цього вечора був ображеним на весь світ. – Не впізнаєте, чи що?

– Авжеж, загримувався як у театрі. – зіронізував Каратаєв.

– Я так розумію, що це Сєдаков навів таку красу на твоєму обличчі? – співчутливо допитувався Гарник.

– А яка вам різниця? Давайте краще перейдемо до суті справи.

– О, друже! – повільно протягнув Каратаєв. – Так ти не тільки загримувався, а ще й сьогодні до стоматолога ходив?

Під час розмови, коли Лесик почав відкривати рота, Вадим помітив, що у хлопця у деяких місцях відсутні передні зуби.

– Ви тут прийшли наді мною знущатися чи що? – огризнувся Петро. – Я прийняв вашу пропозицію і готовий взятися за справу. Якщо ж ні, тоді розвертаюся і йду додому.

– Спокійніше. Не гарячкуй. – Степан намагався втихомирити невдаху. – Давай відійдемо у сторону.

Біля магазину було не надто зручне місце для розмови. Постійно то хтось йшов за покупками, то уже повертався з ними.

– Давайте взагалі десь підемо присядемо. – Лесик хотів якнайшвидше зістрибнути з теми своїх неприємностей. – Інкасатори, це ж вам не в колгоспі конюшину красти. Справа серйозна.

– Зараз присядемо. – пообіцяв Гарник. – Але спочатку стрілялку поверни.

Петро здригнувся так, ніби через його тіло 220 вольт пропустили.

– Ти ж мені дав її на два дні.

– Я тобі дав її на час твоїх роздумів. – уточнив Степан. – Але це не питання. Треба – тримай, захищайся. Тільки покажи мені пістолет.

– А тобі навіщо?

– Хочу бути впевненим, що з ним все гаразд.

– Я залишив його вдома.

– Ха-ха-ха! Вадиме, ти чуєш. – Гарник звернувся до Каратаєва. – Він боїться на вулицю вийти і при цьому пістолетик залишив удома.

– Лесику, ти нас не дури. – лагідно попросив Каратаєв. – Все що трапилося, у тебе ж на обличчі написано.

– Скажи чесно, Сєдаков забрав пістолет? – Гарник намагався заглянути в очі товаришеві, але той потупився поглядом у асфальт.

Лесик ще нижче опустив голову. Відповідати йому було нічого.

– Значить, таки відібрав. – Степан зробив висновок. З зовнішнього вигляду Лесика про це неважко було здогадатися.

– Стефку, – Каратаєв звернувся до Гарника. – Мені здається, що ти помилився у виборі компаньйона. Мав заряджений пістолет і у підсумку по писку нахапав, та ще й зброю втратив. З таким партнером шапки у перехожих небезпечно красти. А що там вже про інкасаторів казати?…

Лесик був впевнений у тому що друзі бити його не будуть. Але зараз могло трапитися щось гірше, аніж профілактичні ляпаси від товаришів. Якщо вони відмовляться від його послуг, якщо Лесик залишиться за бортом ідеального пограбування, то це ж неабияка халепа. Звідки ж він тоді візьме грошей, щоб борги погасити? Тож хлопець змушений був виправдовуватися:

– Сєдакову просто пощастило. – почав невпевнено белькотіти Петро.

Гарник і Каратаєв затамували подих, Помітивши, що вони готові уважно слухати, невдаха трохи підбадьорився і продовжив. – Спочатку пістолетиком я досить страху на нього нагнав. Він ледь в штани не наклав. Але йому пощастило. Удача підвернулась на його сторону. Це просто якесь моє фатальне невезіння…