Мільйон на трьох - страница 17

Петро Лесик не був на сто відсотків впевнений у тому, що Сєдаков, сильно злякавшись Степана, тепер припинить вибивати борги. Але сам факт того, як Гарник гарно пригрозив бандюковичу і повернув собі зброю, у душі хлопця вселяв оптимізм. Як не як, але армія для Степана принесла користь не тільки в плані відбілення зубів – після служби у війську Гарник помужнішав, став спритнішим і навіть значно розсудливішим, про що власне свідчили події вчорашнього вечора.

Тепер у Лесика не було жодних сумнівів в успішності майбутнього пограбування. З таким Степаном Гарником не страшно було йти хоч на край світу, не те що на грабіж якихось там беззбройних інкасаторів.

Наступного дня Петро так намагався не запізнитися на заплановану зустріч, що першим прийшов до «Овочевого» і ще майже чверть години чекав на своїх товаришів.

– Лесику, привіт! – незабаром на обрії намалювався Степан Гарник. – Як справи? Сєдаков тобі сьогодні не снився?

Настрій у Степана був хороший. Незважаючи на недоспану ніч, він виглядав бадьоро. Чорна шкіряна барсетка у лівій руці додавала Гарнику солідності, але з огляду на його молодість на бізнесмена він був мало схожим. Мабуть, більше нагадував все ж таки одного з валютчиків, які орудують біля ринку на «п’ятачку». До речі, Лесик вперше бачив Гарника з барсеткою.

У відповідь на скептичне запитання товариша, Петро хотів і собі якесь гостре слівце сказати, але нічого путнього придумати не встиг. Десь із-за рогу, наче ураган, вистрибнув Каратаєв, пригладжуючи руками своє скуйовджене волосся. З якихось причин він не встиг вдома розчесатися. Вітаючись з товаришами, Вадим першим ділом чомусь вчепився саме до Лесика.

– А на тобі заживає як на собаці. – мовив він. – Он за ніч як губа стягнулася. Шраму майже як не було.

– Це добре чи погано? – поцікавився Лесик.

– Звичайно що добре. Адже навіщо нам помічений компаньйон. – розводячи руками, Вадим звернувся до Гарника. – Чи може я не правий?

Степан пропустив повз вуха цю репліку.

– Ну що, не будемо гаяти часу. Ідемо у парк і знайдемо собі десь затишне місце, щоб можна було спокійно усе обсудити. – запропонував він.

Влітку у гарну сонячну погоду, а в цей день вона саме такою і була, затишне місце для конфіденційної розмови у парку не так просто знайти. За ніч вітер порозганяв хмари, золотисте сонечко, посилаючи на землю свої гарячі промені, відпрацьовувало тепер і за день вчорашній і за день нинішній. Люди, неначе бджоли з вулика, виринули зі своїх домівок, щоб нарешті насолодитися усі принадами літа. У парку було досить гамірно. Але хто стукає, тому відчиняють. Хто шукає, той все ж таки знаходить.

Зі Східного масиву до Співочого поля простягалися дві паралельні доріжки, якими і найчастіше користувалися тернополяни. А от ці дві доріжки з’єднувала ще одна невеличка алея, на якій була лише одна-єдина лавочка.

Закохані пари завжди обирали собі це малолюдне місце для поцілунків, однак цього разу Гарник з товаришами встигли першими тут отаборитися.

Степан, як і належить лідеру, розташувався по центру. Праворуч від нього, його «права рука» Вадим Каратаєв. Лесику ж залишилося місце з лівого боку від організатора майбутнього пограбування.

Вмостившись на лавочці, Гарник відчинив свою барсетку і витряс звідти кілька аркушів паперу, зіпсованих якимись поки що не зрозумілими для Лесика та Каратаєва кресленнями. Також дістав звідти і трішечки уже потерту карту доріг Західної України. Однак, пояснювати суть цих креслень організатор поки що не став.