Мільйон на трьох - страница 2

Хлопці звісно ж мали рацію. Цілодобово сидіти в квартирі негоже. Але виходити на вулицю Лесику не хотілося.

– А що коли Сєдаков мене побачить?

– Не бійся. Я його заспокою. – Степан дістав з під джинсової курточки пістолет і, тримаючи його на своїй широко розкритій долоні, продемонстрував зброю товаришеві.

– Ого! – від подиву Лесик закотив очі кудись в сторону. – Бачу у вас серйозні плани. Надіюсь не…

Тут Вадим смикнув Петра за руку і приклав палець до своїх уст, показуючи щоб той стулив собі пельку.

Петро Лесик заглянув у шафу і почав звідти вигрібати одяг. Хвилин за десять вони вже міряли кроками Співоче поле.

Ліниве сонечко, час від часу виглядаючи з поміж сивих хмар, свої теплі промені посилало на землю, але якось без особливого ентузіазму. І як для середини липня, то це добре. Надворі було досить тепло, але зовсім не спекотно. Цікаво, що навіть у таку оптимальну для прогулянок пору, у парку було не надто людно.

Хлопці без особливих труднощів знайшли собі лавочку, сидячи на якій, можна було б спокійно обсудити усі навіть найпотаємніші питання.

– У Гарника є хороший план. – нагадав Каратаєв і таким чином дав зрозуміти, що серйозна розмова почалася.

– Ага. Я вже бачив. – Лесик гірко всміхнувся, вказуючи на те місце де у Стьопи був захований пістолет. Видно, він відчував чим діло пахне і був не в захопленні від таких намірів.

– Це ти бачив лише заспокійливе для Сєдакова. А план у мене дещо інший. – зображаючи свою фірмову білосніжну посмішку, задоволено повідомив Гарник.

Мабуть, служба в армії все ж таки має свої позитивні моменти. До призову у військо у Степана були жовті зуби. За два роки він їх гарно відшліфував і тепер щоразу із задоволенням демонстрував, засвідчуючи про свій хороший настрій.

– Я так розумію, що Каратаєв уже в темі, і тобі залишилося вламати лише мене? – запідозрив Лесик.

– А ти молодець. Мислиш правильно. – Степан похвалив товариша, але замість того, щоб перейти до суті розмови, поцікавився. – Як ти дивишся на те, щоб заробити… – Гарник примружив праве око, прикидаючи скільки ж можна буде заробити, а потім додав. – десь так тридцять тисяч доларів. Можливо навіть трохи більше.

– Ти знову хочеш вкрасти машину? – в очах у Лесика поселилася іронічна посмішка.

До армії Гарник промишляв крадіжками автомобілів і власне пішов до війська лише тому, щоб не потрапити до тюрми. Але це вже стара історія.

На іронію Лесика зачинатель темної справи відповів цілком серйозно:

– Мислиш правильно. Але не довго. – зазначив Степан. – Подумай сам. Тридцять тисяч доларів для тебе. А нас троє. То скільки має коштувати ця машина? І чи реально десь пропхати таке дороге крадене авто?

– Так я ж не знаю, що в тебе на умі. Невже хочеш замахнутися на якийсь банк?

– А це вже ближче до суті. Тобі цікава ця тема? – запитав Гарник, оглядаючись довкола чи бува до них не підкрадаються якісь зайві вуха.

– Не дуже. – чесно зізнався Лесик. – Наразі мені треба лише п’ять тисяч доларів.

– П’ять? – тут нарешті заворушився Каратаєв. – Але ж ти казав, що програв лише дві.

– Це минулого тижня я програв дві. А ще раніше, десь у травні, я влетів на три штуки. Розрахувався тими грішми, які мамка з Італії передала. Через місяць вона приїжджає і запитає про тих три тисячі – мамка хоче на нову хату наскладати.

– О, друже! Так в тебе проблеми. – підсумував Каратаєв.

– То тобі цікава наша пропозиція? – вирішив уточнити Гарник.