Мільйон на трьох - страница 4

– Коли ми заступали в караул, то нам для охорони військових об’єктів все ж таки видавали бойові патрони. А от у місто із зарядженою зброєю не наважувалися відпускати. У нас в армії зараз хто служить? Щоб закосити від війська усі нормальні пацани, такі як ти з Вадимом, валять в інститути. Ото й виходить, що в армії збирається увесь непотріб – недорозвинуті шизофреники, селянська біднота та міські зальотчики, такі як я. А пацани зі сходу, так ті взагалі обкурені наркотою. Одним словом, контингент такий, що їм зброю в руки краще не давати. Наприклад, виїхали ми якось на полігон на стрільби. А був у нас у роті один чувак, якого загребли до армії, коли він зліз з полонини щоб піти в магазин хліба купити. Тупий, не впевнений навіть чи він всі букви знав, але читати точно не вмів. Так ось, цей туман на полігоні наставив заряджений автомат на офіцерів і питає: Куди стріляти? Ці ледь не повсикалися поки дурневі на мішень показували. Потім, ясна річ, надавали йому по шапці, але до чого я це все веду?…

Теперішній солдат зі зброєю у руках не вельми безпечний для суспільства. Щоб десь на вишці охороняти літаки – кулі ще видавали. А от коли у місті між людьми треба було показатися, то ні про які патрони не могли бути й мови. Солдатам для того, щоб грізно виглядали, вручали автомати, але щоб вони чогось не вчудили, то зброю давали незаряджену. Навіть якщо відправляли у банк по гроші. Я особисто, наприклад, їздив з інкасатором три рази коли був салагою. Потім навчився від того діла ухилятися – мало чого може трапитися, а автомат – не заряджений. Краще вже на ніч в караул заступити. Коли вже був «дідом» у мене визрів план, як гарно почистити військову казну, тому я ще два рази з’їздив у банк по гроші. Так що можу запевнити – ніяких патронів у магазинах солдатських автоматів під час супроводу інкасатора немає.

Лесик слухав приятеля з роззявленим ротом. А коли Гарник зробив паузу, щоб перевести подих, Петро поцікавився:

– Справді цікаво. – закивав головою хлопець. – І скільки грошей ви так перевозили? Десь тисяч з сорок на наші гроші було?

– Слухай, ти що? – завівся Гарник. – Та за сорок тисяч, я б навіть не хотів братися за цю справу. Там десь, мабуть добрих півмільйона гривень.

– Півмільйона? – сумніваючись, Лесик скривився у посмішці. – Та звідки б там взялося стільки?

– Так авіачастина, то тобі не таксопарк, де один слюсар по п’ять автомобілів крутить. Кожен літак обслуговує десь чоловік з п’ять. У нашій частині якщо тисячі офіцерів не було, то вісімсот – гарантовано. А зарплата у них велика, в середньому десь близько пів штуки. На загал якщо півмільйона на місяць не назбирається, то десь близько коло того. Так що по тридцять тисяч доларів на брата можна взяти гарантовано. Якщо й не більше…

– І що по такі гроші відправляють солдатів з незарядженою зброєю?… – сумніви то покидали Лесика, то знову закрадалися в його душу.

– А хто знає, що у солдатів зброя незаряджена? Це ж державна таємниця. – хитро посміхнувся Гарник. – У керівництва частини розрахунок на те, що більшість грабіжників відлякує наявність зброї у руках солдатів. А якщо хтось по серйозному вирішить зірвати цей куш, то тут і зброя не допоможе. Тож у нас є шанс скористатися цим і легкою кров’ю здобути гроші. Як ти дивишся на це? – Гарник звернувся до Каратаєва.

– Не впевнений чи у нас ще колись буде така можливість? – зізнався Вадим, поглядаючи на Лесика.