Мільйон на трьох - страница 3

Лесик вагався, опустив голову. Біля правої ноги лежала порожня пачка з-під цигарок. Хлопець пробив ногою по пачці, закинувши її подалі від лавочки, підвів голову і, дивлячись в очі Гарнику, заявив:

– Якщо діло зальотне, тоді я пас.

– Ніяких зальотів. – Каратаєв говорив з такою впевненістю, що йому важко було не повірити. – У Стьопи ідеальний план!..

Лесик почав вагатися, знову опустив голову, шукаючи на землі ще якийсь предмет, до якого можна було б розім’яти ноги.

– А у Сєдакова сильний удар. – нагадав Гарник.

– Ну гаразд, викладуй. – зламався Петро, згадавши, що у кредитора і справді важка рука. – Але май на увазі, я не надто вірю в ідеальні плани щодо грабунку банків.

– Це мова йде не про банк. – запевнив Каратаєв.

– Коли я служив в армії, – почав пояснювати Гарник. – у мене визріла хороша ідея, як без зайвого шуму і пилу можна почистити інкасаторів, котрі привозять до нас у військову частину зарплату для офіцерів.

Лесика наче оса вкусила. Від почутого він аж підстрибнув.

– Ти геть чисто здурів. – спалахнув Петро. – Напевно коли був салагою, тобі дембеля мізки вишибли. Напасти на інкасаторів? І з тим пістолетиком, який ти показував?… Та це ж…

– Ти спочатку вислухай. – спокійно порадив Гарник і коли товариш заспокоївся, почав пояснювати. – Річ у тому, що наші інкасатори… Втім, це занадто гучно сказано. Річ у тому, що у нашій військовій частині роль інкасаторів виконували солдати строкової служби.

– Ну і що? – Лесик знизав плечима. – Тільки не кажи, що крім тебе у вашій частині більше ніхто з солдатів не вміє стріляти.

– Та, ні. – всміхнувся Гарник. – Солдати стріляти вміють, але весь прикол в тому, що для поїздки у банк їм видають незаряджені автомати.

Петро закліпав очима, здивовано розглядаючи свого товариша.

– Так, так, зброя у них незаряджена. – запевнив Гарник. – Для того, хто не в темі, інкасатори виглядають дуже грізними – у бронежилетах та з «калашами» у руках. Однак, їх можна і лопатою налякати, адже патронів їм не видають.

– Це щось неймовірне. Не може такого бути. – хлопець сумнівався у достовірності слів товариша.

– У нашій країні, а тим паче в армії, все може бути. – всміхнувся Гарник. – Я б тобі ще з десяток таких неймовірних фактів міг би викласти, але наразі вони не стосуються нашої теми. Ти звісно можеш сумніватися, але дозволь розповісти те, про що я знаю не з розповідей, а з власного армійського досвіду.

– Ти послухай, – порадив Каратаєв. – Наш Степан, пурги не гонить.

Лесик весь у сумнівах поглядав то на одного товариша, то на другого. Не чекаючи, поки він спроможеться на якусь репліку, Гарник продовжив:

– Так, у військовій частині, де я служив, ми займалися охороною військових об’єктів – літаки, ангари, казарми… Окрім того раз на місяць доводилося їздити у місто в банк по зарплату. По гроші їздили у такому складі – один офіцер і троє солдатів строкової служби. Офіцер озброєний пістолетом, солдати – автоматами. Пістолет в офіцера заряджений, а от у солдафонів магазини порожні.

– Невже? – Лесик почухав потилицю. Він нарешті зацікавився почутим, але недовіра у нього все ще була присутня. – Невже таке може бути?

Гарнику сподобалося те, що Петро почав проявляти зацікавленість. Сподобалося також і те, що товариш спокійно сприйняв інформацію про наявність зарядженого пістолета у офіцера. А щодо сумнівів Лесика, то тут Степан продовжив пояснювати, щоб остаточно їх розвіяти: