Читать онлайн Петро Мідянка - Вірші з поду (збірник)

Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.

НОСТАЛЬГІЯ

Ці червоні плями букового листя…

Під дерева не випав сніг.

А ланцюг білих вершин

Мене міцно прив’язав

До маленької улоговинки,

Ще меншого села…

Сідаю на сухе букове листя.

Простуджено кашляю,

Потім думаю, що є на світі

Вулиці, на які зовсім не падає

Букове листя, а на них багато людей.

Тут зовсім на пішнику

Нема людей

І так багато торішнього листя.

«Той горіховий сад, спеленаний…»

Той горіховий сад, спеленаний

Студеною-студеною зимою.

Напівсонна, напівбожевільна ріка

На червоних пісковиках…

Ожеледистий шлях поруч

З горою і річкою.

Ти один на тому шляху,

Нікуди проступитися…

Хіба-що притулишся до сухої вільхи,

Поки проїдуть порожні «Жигулі».

Далі простуватимеш, ковзатимеш,

Поки не вигулькне біла вершина

Страшенно подібна до Фудзі,

А то лиш знайома полонина,

У підніжжі якої не квітнуть троянди,

Екзотичні папороті живуть тут із правіку.

Німо застигаєш, наче суха папороть,

Котру не змогли замести сніги.

«Мовчать кольорові енциклопедії…»

Мовчать кольорові енциклопедії,

Мовчиш ти, як декоративна статуетка

В цьому хаотичному підвалі.

Підлітають до вікон і б’ються у вікна

Жовті бабки якісь фантастичні.

Листаємо рукописи:

Чути лишень, як гальмують трамваї,

Як сміються діти перед високими будинками,

І німо дивиться Леонардова «Пані з горностаєм»

Із журнальної вклейки

На оці рукописи,

Де горять наші душі,

Де необхідно мовчати,

Бо вже слова такі зайві

Й боляче-боляче порожні…

«Надокучливий сніг довго лежить на долині…»

Надокучливий сніг довго лежить на долині.

Люди поскидали хутряні шапки.

Вже й ліщина бавиться сережками.

Долиняни пораються у теплицях…

А ти, твої гори, завалені старим снігом,

Як непотрібом.

Але ж не хочеш, щоб ніч покоротшала,

Коли день не твій, тільки ніч…

Не просто темінь – фантазія

Разом з еклектикою місяця лютого.

«О, ти вмиротворенна пущо!..»

О, ти вмиротворенна пущо!

Як я не втямив твій розвій

Протягом місяця:

Це ж яворове пагіння зімкнулося в кроні,

Це птиці з’явилися в оперенні райському

І місяць вгніздивсь в сідловині зеленій.

Дев’ять місяців апатії…

Вони хаотично рухаються в Лету,

А Лета вже поруч, за автобусним склом…

Дванадцять ґаздинь примостилось на хорах.

Вони про щось піють на мотив коломийок.

І їх не заглушить дзвінкій свист електрички,

Котра швидкісно мчить в сутінкові тунелі.

Ґаздині на платформі розвели пересуди

Про повій та розлучення.

До вподоби це їм після блаженств

Розмальованих хорів…

Тебе ж пильнує регімент дітлашні;

Заштовхають невдаху? Поволочиться, може,

Всю свою дебрю спостерігати, як, нарешті,

Розвиваються бутони шипшини:

Він латиною дивно її називав,

Отак бовкнув і затявся,

Чомусь надовго затявся…

«Верболіз одцвітав, потім річка міліла…»

Верболіз одцвітав, потім річка міліла

І була вже не річка – тривожний потік.

Але хвиля його цілу ніч гоготіла,

Вдавалась до марних дитячих потіх.

І вже парост буяв та буянив доволі,

І мамине прало намулом знесло.

Верболіз корчували – зосталося голе

Залізняччя-каміння. Розросталось село.

Будувались ровесники. І кричали їх діти

До дитячих, щасливих, розчулених сліз.

А на луки гуртом позбирались палити

Почикрижений, в квіті наш верболіз.

Ще втішалася хвиля: не має загати,

У річищі бились марени й слижі…

Не було куди рибі тепер заховатись,

Але річка текла без упину й межі…

«Твої старі твори загубилися…»

Твої старі твори загубилися,

Як оте череп’я віденських тарілок,

Котре виорав плуг за «межею боженою».

Ти за ними не жалієш так само,

Як за часом змарнілим

На ворочівських скалах.

Ти скарбів не придбав, як і творів Шухевича,

Коли стрінувся з ним на запорошенному стриху…

Ти поранив п’яту об осколок фарфору…

Ти душу поранив, коли цвинтарна глина

Забруднила пречистість таємничих відкасників.

О що, що ти не зробив?..

Що ти маєш зробити?

Відчаєно котишся дебрею,

Залишаючи патолоч

У травах свойого дитинства.

«Най живуть штрихи твої, майстре…»

Най живуть штрихи твої, майстре,

бродячого майстра.

Тебе не конфіскують… Я по рамена

секвестрований

в голубій грозі.

Лікування грязями ніколи не мав страх,

Та лікуюся світом не раз, а по кілька разів.

Що знаю в розіп’ятих струмках… нерозумну раду

Лаконічне небо… Скров’янілий сорочки рукав.

Як град капусту скалічу, а таке знано градом

І до чого його темперамент, то вдача стійка.

Планерую понад світом, неначе листочок з ільма

Кора, кориченька так,

Буденна ільмова кора.

Мариністка – береза.

То най буду березою… Не дендрарним

підстриженим

дивом.

На рабатках долі. Вона не собачкам сквер.

То я згоден на ваш справедливий секвестр.

«Я проведу червону паралель поміж кілками…»

Я проведу червону паралель поміж кілками

До виноградних ліній той слід від літака,

До ванни абрикосових суцвіть не доберуть руками.

Тим більше до зірок примхливих естакад.

Дроти між щупалець лози? – невинні рудименти,

Стоїть у черзі дощ, десанти шле іржі.

Я кваплюся. Ростуть боргів проценти,

Ростуть захланності непрохані шаржі.

Трава горить – їй черга в крематорій,

І небо зім’яте – з яких ото картин?!

А хтось спокійно пише у конторі

За мороком мережаних гардин.

І лози стали б шлангами, пожежниками б стали,

А ти спостерігач, байдужий до пожеж.

Куди тобі до виноградної печалі,

Хіба її у сей момент збагнеш?!

І лози порозчиняні, ніщо не допоможуть,

Кричали б, може, на усі світи.

А я тоді дивитися не можу,

Коли з пожежі душу маєш ти.

ПАМ’ЯТЬ

Не споюйтесь, буки, живицею,

Най не буде в житті так спрагло,

Задивляйтесь під вії глицеві,

Де любов помирає

нагло.

Помирає?

Може, грає?

Хтось програє.

Водограї?

Скрипкограї!

Ще не знаю…

Я із травами, з небом

роздвоєний,

А сутінки світлові —

пастками.

Воскресають для мене воїни,

Воскресають в цілому й частками…

Із ялини, з верховини,

З дивовижної бистрини

Вималювала днина

Темні контури

Людини.

«А серпня карта бита…»

А серпня карта бита,

Серпнева карта впала,

Роки – не картярі. Та я зате картяр.

Декади спеки! Вас занадто мало

І для того хронічного життя.

Ліхтар тут одинокий.

Нас не так багато.

Із АТП знайомі водії.

А сальська ніч торгує вже агатом,

при світлові не бачу козирі мої.

Ростсвантажтрест освітлений

І балка з полинами.

Грай, серпню мій. Козачий твій азарт.

Хоча й не все залишиться між нами,

Хоч дещо я залишу для Карпат.

Цим вечорам

Не треба перекреслень,

Нехай живуть мужицькі вечори!

Бо що ж скажу тендітним дамам-веснам

Про дев'ятнадцятої цифри кольори.

ЕСЕ РАХОВАНИХ ЗУБІВ

Обличчя на перехресті…

Спітнілих торсів жести…

Філіжанний

стиль

зубів.

Фазанячі хвости

І пара

пір’я.

Неписьменне

Моє передпліччя

Тримається інтер’єрних

Постав фазанів.

Скотися в долину червону,

Золо небесного димаря.

Стратеги

польових міражів,

Звіренят впольованих…

Жаба рахує

Зуби.

Отак стратеги…

Ви не знаєте домовиків,

Але в них теж болять зуби.

ПОРТРЕТ ВУЛИЦІ НА ПРОВІНЦІЇ

Хрипкі акації, бо вітряно стає.

Безлюддя потурає небезпеці…

А живокіст горами віддає

З коробочки в освітленій аптеці.

О старосте мукачівських аптек,

Алхімія зела втаємнена і дика.

І над дверима старовинний дек.

І вуличка крива та невелика.

Живеш прохожими, деревами щодня,

Аптечним запахом, своїм фруктовим гендлем.

Тому так звична безлюдь й метушня.

Лиш небуденний живокіст і Гендель…

Термометр, жалюзі маленького вікна,

Хідник з сутулим ясеном на розі.

І постать бабці – жде когось одна,

Як вуличка оця. У спокої, в тривозі…

СТОМАТОЛОГІЧНЕ КРІСЛО З НАБЕРЕЖНОЇ

У стрільчасті вікна будівель старих

Устами тулиться весільна зелень.

А за чергою болів, великих, малих,

Самотужки собі вибивається серпень.

До стрільчастих вікон зруйнованих клінік

Зруйнованих болем людським, зубним.

Де замучений час циферблатів настінних —

Молода пацієнточка з чимось земним:

І жінку турбують не холодні щипці,

Їй ясна любов’ю підкріплює серпень

Та сповзає поволі на її щоці,

Невеликий терпéць, невеликий тéрпець.

А в поетових кучерях хитрий глум ворожильний,

Через вікна готичні я його впущу.

І запалений зуб дає сміх божевільний

На турнірні знамена молодого дощу.

МЕТЕЛИЦЯ В РАМЦІ

Країна метеликового пороху

Розсипається-засипає

Слухаю пущу…

Вовчі ліхтарі мерехкочуть серед ночі

сатанинський оркестр мерфелить

одиноку розчикрижену смеречину

Серенами повзе снігова змія

білий полоз котиться

засерененим схилом

на ясеновий насад розтрощених саней

обертає в шаленім танці

карлючкувате чагарниччя пророк

у вітчизні своїй не пророк

І знову оркестр завиває туш

Пеленає сизою пеленою немовля

Полохає самотніх воронів з дерева

Горнеться до білої пустелі

До зеленого барвінку

Чую чудернацьке сатхіння

набат дзендзелів

льодові плювки

в посічене обличчя

шматки старих часописів

провалюються в мінеральні джерела

скиглячі мадригалики

над дерев’яними шпилями

над цибулинами-головами жінок

Безладдя відьомських мітел

Заведені сміттєвози

Тіла смітникарів, сторожів заметені

Зелені кентаври стугонять по світу.

БІБЛІОФІЛ

(рисунок із вулиці)

На мандрівнім павутинні неспокій лісів,

Поставою рисі тужба заповідна.

Декоративною свічкою свою тьму спаси,

Декоративно свічко, фоліантами Відня.

Кольоровими смужками мокрий бруд шосе,

Автомобільні слизенькі гальмуючи звихи.

Тягнеш поспішно на чек до casse

З-за полудавих дверцят довірливі книги.

До полудавих віч, до паперових більм

У мовчазну текстуру квартирної ніші

Чвалає по місту бібліофіл,

Діловитий, шиковний і грішний.

ПІСНЯ В РОСВИГОВІ

Тільки не видай мене в нерозумній осінній полеміці.

Суперечок вистачить і сутичок теж,

Як часи нерозбірливі і нечемні ці

Заморозок золота приведе до пожеж.

Тиха грань фікс. Ніжна шия фламінго

Чи фламінго линяє – не під силу мені

В одиноких помешканнях відгодовані дінго

І гніда Ловачка у солодкому сні.

Ми тільки удвох у доглянутих травах.

Сумний мій гонор – для твоїх потіх.

Я покину тобі ранньохристиянське «аве»

Сніг. Тричі сніг. Непорочний сніг…

Над Росвиговим дим. Ти, як дим солодкий,

Пахне словом Андрелли. Але що ж давнині

Не збагну в теперішньому: чому так! Чому так?

Над Росвиговим ридма достигають пісні.

ПОЧЕРЕЗ ГОРЛИЦІ

Червоне сонце продають на ярмарку в горлицях…
(Б-І. Антонич)

О, цей ранковий горлицький двірець

Вражає квітами й вістями до нестями.

І кожен напис, кожен папірець

Тремтять на вітрі днями та ночами.

А на горі – відімкнутий костьол,

За ринком – з водами солодкими кав’ярня.

Канапки з кав’яром; у кельнера камзол

На тлі шпалер виходять досить гарно.

За цісаря, за графа й короля

Була тут теж кав’ярня вирлоока.

Там зупинявсь з півшляху до села

Юнак Антонич, їдучи з Сянока.

Попівни, оксамитні плюмажі,

З околиць незугарні посторонки,

Потоцького підтягнуті пажі,

Блакитний гуркіт краківської конки —

Се не цікавило. В той день гудів базар,

Гуральська одіж, кучми та чугані;

З вузеньких нив

На продаж – божий дар…

Достиглий овоч – сонце на майдані.

А крейцери? Хіба діждуть пощади?!

Хто губить слід на броді, на ріці?

На захід – Бескид, а на схід – Бещади.

Червоне сонце тулиться д’щоці…

«Біжить осіннє язичіє…»

Антоній гр. Бескид
Губернатор Підкарпатської Русі

Біжить осіннє язичіє

Осіннє язичіє чую.

Лементує за Ужем,

Півні борсаються у вогняній сварі.

Лементує радісно, без особливих суджень…

А що пану Бескиду на Кальварії?!

Йому і радісно, а тим паче, тужно

Під прощаючим гріх на язичії надписом,

А в когось на серці сліди від мотузки

І гумових пальць кримінальні записи.

Губернаторе, чи титул заслужений

На русинській крові? Пусті резони.

Як не стерли дощі та зірки примружені

Вперед

Читать онлайн Петро Мідянка - Вірші з поду (збірник)

Похожие книги