Вірші з поду (збірник) - страница 4
Мигдаль цвіте, як заверну за ріг.
Осудження помилка непоправна.
Чарівність тиха надтисянських міст,
Її б мені повсюдно, за собою.
Але ж у мене «ланцюговий міст»,
Дорога мостом повела до болю.
Але ж у мене темні чагарі,
Нема дворів вузеньких з мигдалями.
І ці охристі флігельки старі…
Не взяти їх ніж мені до тями.
Я вибрав гори, а вони – мене,
Обрав я вірші та квітучий терен.
В дорозі терен, звісно, не мине,
Нікого з нас, та хто у тім не певен?
ОКСАНІ СМЕРЕЦІ
Пишу тобі вірша, як Дельвіг, в альбом,
Яка ти, шляхетна панянко, чужа.
У місті аншлаги стоять за вином,
За обрій посунулася червня межа.
Стурбовані в небі літають стрижі,
А ти старосвітська, якась не своя.
Дивися на пташі швидкі віражі,
А я запустивсь, занехаявся я.
І нема каліграфії, ні весни, ні зими.
Старовинні гекзаметри… в мене їх нема.
Лиш тяжкі оберемки чоловічих рим,
Ти – жіноча рима межи них сама.
ДІМ НА ОКРАЇНІ МІСТЕЧКА
Я зумисне пройшов ту вуличку,
Де тісненька лікарня.
Іграшкова лікаренька рудувата,
хворі зі запаленими повіками
Благально очікують рідних.
Ти прогулюєшся мимо огорожі
Зі стрижених грабів,
Милуєшся цвітінням верби,
Коли в шибах лікарні
Гасне останній промінь.
І ті шиби вкриваються
Фіранками з роси,
Бо надворі густо сутеніє —
Од Тиси до тебе, до будинку
Струменить прохолода.
«ЛИКИ» НА ВОЗДВИЖЕНИЯ Ч.Х. П.М. Ск.
О Петрос Скунць – в поезії релікт!
Бар «Едельвейс», тераса «Верховини»
В тенетах пліток і дешевих клік:
На полонинах плачуть муедзини!
А підмаренники? Оті собі живуть,
Гниють церков підточені каркаси.
Вся молода поезія – манкурт!
На гонорар із каси й вихиляси…
О Петрос Скунць, це Петроська гора,
Фітоценоз у тінях резервату!
Котрому ще вандалові пора
«Розрив-травою» розпалити ватру?!
Р.І.М.
Степан Сабол, як Семенко – модерн.
Поміж Саболом, мною – бийте клиня!
Боготворять всі вірш «До Анни Керн»,
А я кажу: «Усьо ото лупина…»
Бо всевидящий чорний переляк
Воліє ігрища й забави обминути.
Прийди з Кальварії, о Фері Потушняк,
До нас, і скажем:
«Ми не Брути»[1]
М.М.
О брате Дионизію, наш чин
Жде рішенця, як боже одкровення.
Собатин, Перечин і Карачин —
Це антропоніми, топоніми, наймення?!
Що наговоримо замкнувшись у ванькир,
Розкурим ладан, візьмемось за мирро?
На гробівцях вкраїнських Валентир
Спокійно шкребе «Веке рогаїге»[2]
ЗНАЙОМИЙ ДІМ
В будинку Вінара – зелений оксамит;
Його подвір’я мощено доладно…
Будинок Вінара – це наш єдиний скит,
Як виноградник восени принадний.
Бібліотека в домі – чимала,
Та й ґазда сам – тямущий із тямущих.
Його минуле – водяна пила,
Стара Угорщина, війна, столиці, пущі…
Він двері відчинив новому дню!
Чом жалюзі підняв заради світла?!
Згадав: колись в далекім Ясіню
Йому тернову гілочку розквітлу
На стіл поклала та, що не прийде
У це пристанище, в зелені оксамити…
І буде покоління молоде, як він,
Терни терпкі любити…
Так, він зірве той оксамит зі стін.
Йде генерація, хода ще не громова…
Тернова гілячка.
Одна щаслива мить
У домі Вінара.
О гілочка тернова!
ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ КРАСНЕ ПОЛЕ
І вже осікся Машиновий кріс,
І злапано червоного ведмедя.
Навіщо ходиш в терешулський ліс?
Адже не там знаходиш ти осердя
Землі своєї. Не іржавий спис
Песиголовці кинули під листя…
Читаєш вірші та й на стоці Тис,
Зі стоку того дужо плине Тиса!
Не в тозі Август, просто Августин
Простує Хустом в чорній реверенді.
Блакитні смуги, золото пластин…
І замордовані кривавляться ведмеді.
Але ще з ватри гріє добрий жар.
І брешуть пси, і тужно блеють вівці.
І за здоров’я батька п’ють пугар
Похожие книги
«Вірші з поду» – це збірка раніше недрукованих поетичних текстів відомого українського поета, лауреата Шевченківської премії 2012 року Петра Мідянки.Автор із певних причин не включав їх до попередніх збірок.Багато віршів написані ще в студентські роки, крім тих, які, як «паровози», були вміщені в тогочасних закарпатських партійних газетах та молодіжних альманахах.Елегійна настроєвість викликана певними розчаруваннями в добу застою й відірваністю
Александр Скороходов приходит на новое место работы вместо убывшего по семейным обстоятельствам Дмитрия Беркутова. Сергей Мурашов, новый коллега Александра, принимает его прохладно, недружелюбно, так как ведёт какую-то свою игру, о которой никто не знает. Скороходов случайно узнает об этом и рассказывает Виолетте, жене Мурашова… Содержит нецензурную брань.
Писатель Сергей Баранов, после разлада в семье и ссоры в издательстве, приведшей к расторжению контракта, уезжает отдохнуть на природу. В арендованном домике он находит старые тетради, в которых черпает вдохновение для написания нового романа, а по возвращении в город ему предлагают стать флагманским писателем в издательстве одного из богатейших концернов. И вроде всё прекрасно: есть потрясающая идея для нового романа, есть выгодный контракт… Но